Видавництво «Кальварія» випустило дебютну книжку журналістки Оксани Форостини під назвою «Duty free». Написання роману тривало приблизно 11 років. Тим часом перша ластівка Оксани Форостини відразу злетіла стрімко. Випуск «Duty free» ознаменувала низка презентацій, а також піар-захід в аеропорту «Бориспіль», де письменниця дарувала пасажирам примірники свого творіння. «Це була моя мрія, щоб книжки опинилися в салоні літака, — зізнається письменниця. — Її втілення перевершило всі сподівання, адже роман дістався ще й кабіни пілота». Принаймні це нетривіальний підхід розкрутки книжки, адже, зізнаймося, з цим у нас таки тугувато. Окрім того, літературні критики прихильно поставилися до «Duty free».
У чому секрет їхньої лояльності до новинки? Певно, у простоті: сюжету, образної системи, мови героїв. Саме простота — магніт, що притягує масового читача, забезпечуючи відчуття близькості до описуваних історій, ототожнення з героями. Цілком можливо, що «Duty free» спонукає когось відмотати життєву плівку назад і пригадати своє перебування у Львові (головному місці подій роману), Києві чи Тернополі. Ці міста подарували незабутні враження головному героєві Елайджі, американцю українського походження, який уперше приїхав до України в середині 1990-х для проведення тренінгів. Цілком логічно, що в той період Україна не зустріла його хлібом-сіллю. На Елайджу чекали українські реалії: оригінальна вітчизняна побутова інфраструктура, дівчата, які сплять і бачать шлюб із іноземцем…
Добре, що героя не підвела українська гостинність: Елайджу прихистила львівська мистецько-бізнесова тусовка. Атмосфера, у якій живуть і виживають митці, — особлива спеція роману. Саме у вихорі такої атмосфери головний герой піддався амурним чарам. Його кохання звуть Ванда — вона співачка, радіоведуча, має чоловіка й дитину, та не має щастя. Останнє в комплекті з внутрішньою свободою подарував їй Елайджа. Ванда сповнила його життя новими, досі не знаними емоціями. Ці стосунки пробуджують в Елайджі хоч би якусь характерність, котрої бракувало авторові цих рядків на багатьох сторінках книжки.
Що цікаво: Оксана Форостина ризикнула написати роман від імені чоловіка, однак жіноча частина образів більш характерна й цілеспрямована, аніж чоловіча. Важко сказати, чи вдалося письменниці на повну потужність заговорити голосом протилежної статі. У сучасних творах не так часто зустрічаються абсолютні образи чоловіка-мисливця, чоловіка-героя, а література — все-таки відображення дійсності, де такі ролі часто виконують жінки. Тож, можливо, таке бачення Оксани Форостини сучасних чоловіків й жінок цілком реалістичне. До того ж, якщо у стосунках Елайджі та Ванди відчутний присмак лавсторі, то між Феєю та її обранцями все значно прозаїчніше. За призначенням Фея організовує культурні заходи, а за покликанням — запалює зірки, тобто дає дорогу в люди своїм коханцям, опісля чого залишається сама.
