А якщо точніше, востаннє це було рівно рік тому, на мій минулий день народження, коли везла на роботу пригощання до святкового столу. Ціну заломили ще ту, але що вдієш — нині все недешево.
І ось із наближенням дня, коли стану старшою ще на рік, знову почала міркувати, у якій фірмі цього разу замовити машину. Колега порадив одну: начебто й ціни помірні, й водії люб’язні. З огляду на сніг і мороз зробити замовлення вирішила ще напередодні. О шостій вечора зателефонувала до оператора, зауважила, що машина потрібна на завтрашній ранок, назвала адреси, звідки і куди їхати і, затамувавши подих, чекала, якою ж буде ціна.
Коли сказали: «За тарифом — 39 гривень», думала, що вчулося. Бо, скажу щиро, готувалася почути вдвічі більшу цифру. Тому перепитала у дівчини-оператора, чи правильно вона зрозуміла, звідки і куди мене відвезти. «Усе я правильно зрозуміла, — відповіла вона трохи знервовано. — А що власне вам не до вподоби?» — «Мені подобається все!» — радісно вигукнула я. А подумки зауважила, що чому б і ні — адже це мій день народження, тож не дивно, що мені пощастило.
Своєю радістю поділилася через Інтернет із подругою з Росії. Але вона не поділяла мого оптимізму. «Можливо, по телефону сказали одну ціну, а як приїде машина, водій може сказати й іншу, вдвічі або й утричі більшу. І куди ти подінешся, якщо треба їхати?» У них у Росії це, за її словами, не дивина. Я заперечила, що ні зі мною, ні друзями й колегами начебто такого не траплялося. Та про всяк випадок виписала з Інтернету ще кілька телефонів таксі — так спокійніше.
І ось ранок, я готуюся до від’їзду, не хвилююсь, адже про все домовлено заздалегідь. Подумки вже бачу себе за святковим столом: квіти, подарунки, побажання… Із солодких мрій мене вихопив звук смс-ки. І хто ж мене першим привітає? Відкриваю повідомлення, а там… «Вибачте, але, на жаль, машини нашої фірми у вашому районі немає». Оце так із днем народження!
Та що вдієш? Не злитися і зітхати слід, а розв’язувати проблему. Тут-таки згадала про ще кілька виписаних з Інтернету телефонів. Телефоную і знову чую, що машину замовити можна, адреси зрозумілі, а ціна за тарифом — 45 гривень (трохи більше, та все одно недорого). Проте слід зачекати на смску, чи є в них машина в моєму районі. Чекаю, і через 10 хвилин отримую… клон попереднього повідомлення.
У наступні півгодини, зателефонувавши ще до трьох операторів таксі, перебувала у стані дежа вю. І ось тоді вже й справді опустилися руки: сіла й зажурилася. Що ж воно таке: вигляну у вікно — машин море, а послухати операторів — жодної автівки у моєму районі. Ну не доїжджають вони сюди, зникають десь на підступах до Чоколівки, як у Бермудському трикутнику…
Аж тут мені зателефонував батько, привітав і запитав, чому вже вранці така знервована. Поділилася я з ним цією морокою. А у відповідь почула, що хоч уже начебто й доросла, але… чого ж така наївна? «Зателефонуй знову до будь-якого оператора, — порадив він, — вислухай ціну за тарифом, але тут-таки скажи, що згодна заплатити на 20—30 гривень більше, бо дуже поспішаєш. І подивишся, що буде». Й оскільки втрачати мені вже справді не було чого, так і вчинила, хоч не дуже розраховувала на успіх. І замість 45 гривень за тарифом запропонувала операторові озвучити водіям суму 70 гривень — пан чи пропав. І знову стала чекати на смс-ку. І… Повідомлення надійшло буквально за 5 хвилин: «Машина чекає вас у дворі, виходьте!» Ото дивина! Дякую, тату, за підказку.
Але що ж за порядки такі, де логіка? За тарифом ціна невисока, але жодної машини у районі. Та як «підмажеш», накинеш водієві «на новорічні мандарини» гривень 20—30, то й сніг із морозом вже не на заваді, машина в потрібному місці з’являється за 5 хвилин, як за чаклунством.
