Колишній морський розвідувальний центр спеціального призначення сьогодні перетворився на безлюдну ділянку суші
Цей острів ніколи не зображували на географічних картах, хоча він добре помітний з очаківських берегів та з інших приморських курортів. Про його існування в радянські часи мало знали навіть всюдисущі американські спецслужби, а історія загадкової території зберігає безліч таємниць і легенд. Ідеться про острів, офіційна назва якого Первомайський, а народна — Майський. Понад 50 років на цьому клаптику суші розташовувалася військова частина, де готували «Рембо» — бійців особливого призначення. Нині острів спорожнів, і подальша його доля невідома.
В умовах особливої секретності
З огляду на закритість інформації, історію виникнення острова чи загублено, чи її не розголошують. Відомо, що його було створено штучно — як форпост, що перегороджував шлях фарватером турецьким кораблям у Дніпро-Бузький лиман. Стосовно «авторства», то існує кілька версій. За однією з них, ідея створення острова належала генералісимусу Олександрові Суворову, її підтримала Катерина II. Інші джерела приписують створення острова видатному інженерові генерал-ад’ютанту Едуардові Тотлебену. Відомо, що острів існував уже під час російсько-турецької війни 1877—1878 років.
Із приводу способів будівництва Майського також існує кілька версій. Одні історики стверджують, що в основу острова лягли затоплені баржі з піском, на які потім вкладали камені і грунт (ця версія дала Майському ще одну назву — «чортів острів», за аналогією з Петербургом, оскільки він ніби «виріс» на кістках людей, які його будували). Інше твердження зводиться до того, що в основі острова — дубові палі, а простір між ними заповнений камінням, піском і землею. Процес будівництва начебто тривав 20—25 років. Точних даних про це немає, але інженери кінця ХIХ століття називали штучний острів «видатною гідротехнічною спорудою, що не має аналогів у світі».
Так чи так, він з’явився в Чорному морі й успішно виконував своє оборонне призначення. На Майському досі збереглися бункери, складські приміщення, поворотні механізми артилерійських батарей і каземати. З цим островом пов’язують ім’я бунтівного лейтенанта Шмідта, який прожив тут місяць в очікуванні страти.
Такий вигляд має колишній центр «морських котиків». Фото надане автором
У Велику Вітчизняну війну гарнізон Майського тримався ще півроку після захоплення Очакова і цим неабияк отруював життя німецько-фашистським окупантам. У червні 1953-го керівництво ГРУ Генштабу ЗС СРСР прийняло рішення про створення семи морських розвідувальних пунктів спеціального призначення. Формування першого з них почалося в жовтні того самого року в Севастополі неподалік бухти Круглої. У березні 1961-го пункт перевели на острів Первомайський (Майський), а в серпні 1968 року його перетворили на 17-ту окрему бригаду спецназу ГРУ ЗС СРСР.
У самоволку — вплав
Майський за весь час свого існування встиг обрости сотнями легенд. Так, одна з них розповідає, що існує підземний хід, який з’єднує острів та Очаків. Але поки що цього ходу не виявили. Інша байка — про те, як військовослужбовці частини А1594 ходили на берег у «самоволку». Упаковували речі у водонепроникні пакети, з легкістю пропливали 3,5 кілометра до міста і всю ніч веселилися. А на ранок уже стояли в строю. І це, напевне, не легенда. Про такі історії залюбки розповідають колишні військові.
— Для спецназівця подібні запливи — іграшка, — запевняє капітан І рангу командир частини А1594 з десятирічним стажем, який прослужив у військах спецпризначення понад 25 років, Анатолій Карпенко. — Набагато складніше витримати іспит на честь, гідність, взаємовиручку, самопожертву. Традиційно відбір у війська спеціального призначення був ретельний. Свого часу по півроку роз’їжджали по Союзу в пошуках гідних. Обирали фізично міцних, здорових хлопців, які могли витримати величезні морально-психологічні навантаження.
Правду кажучи, невисокий і худорлявий Анатолій Леонідович сам ніяк не справляє враження героя американських бойовиків. Але він запевняє, що сила спецназівця не в накачаних м’язах, а в інтелекті й умінні діяти в екстремальній ситуації. Найскладніше — оцінити обстановку, прийняти адекватне рішення і вийти з мінімальними втратами.
Нинішні спецназівці пам'ятають вчинки попередників. Фото надане автором
Так, згадує розвідник, у 1992-му довелося піднімати авіаційну бомбу часів війни, виявлену в Херсонському порту. Вибух півтонного снаряда міг би завдати величезної шкоди в радіусі шести кілометрів. З центру Херсона евакуювали 36 тисяч людей. Бомбу, що глибоко засіла в грунті, вручну підкопали, за допомогою саморобних пристосувань підняли. Операція тривала три години. Якби бомба вибухнула під час підйому, загинули б тільки спецназівці. Це і є мінімальні втрати. Заради тисяч збережених життів. Жорстоко, але ніяк інакше.
Для розвідника вислів «викликаю вогонь на себе» — не порожній звук. У навчальних планах передбачено ситуації, єдиний вихід з яких — викликати на себе вогонь. Ще з 1973-го їх вчили виходити з-під ядерного вибуху. Наприклад, виявляється, що ворожа ракетна установка завдає удару по Миколаєву. За 20 хвилин треба пробитися в ефір і перенаправити удар на Майський. Для запобігання ядерній катастрофі підставляють себе. Тому що є шанс вижити. У мирних жителів його немає.
Підготувати справжнього професіонала нелегко. На Майському спецназівці оволодівали спеціальностями топографа, водолаза, парашутиста, підривника, водія, кулеметника, снайпера, гідроакустика та ін. Особливість полягала в тому, що потрібно одночасно почуватися як «риба у воді і як орел у небі». Перевіряли навички в так званих відпрацьовуваннях. Групу з 6—8 осіб закидали в незнайому місцевість з обмеженим запасом продовольства і озброєння. Протягом чітко визначеного часу потрібно виконати навчальне завдання — підірвати склад або міст, проникнути на секретний об’єкт чи запобігти теракту. Можливі й непередбачувані обставини, починаючи від перешкод супротивника й завершуючи браком їжі. І цього вчать. Наприклад, ранньою весною в лісі під корою сосни можна роздобути кашку із суцільної глюкози і клітковини. Дуже поживно, кажуть, навіть солодко, тільки хвоєю пахне. Але їсти можна.
Командири на Майському були особливі. Не було в них ані солдафонства, ані панібратства. Про одного з таких знає кожен «майчанин». Капітан ІІ рангу Володимир Петрович Титаренко прийшов у розвідку в 1953 році, пройшов шлях від матроса до капітана, звільнився з острова начальником спецслужби частини. «У наших частинах не служать, — розповідає ветеран, — а працюють. Не применшуючи значення інших спецназів, вважаю морський, який має свою специфіку, найкращим. Адже робота спецназу непомітна, але готовність повинна бути завжди». Ще цікаву приказку вимовив Анатолій Карпенко: «Спецназ — як коханка: до неї біжать тоді, коли прісне життя набридає». З точки зору моралі вельми сумнівний месидж, але в спецназі вважають по-іншому.
Удар у спину, або «Легенда» на продаж
За часів незалежної України в/ч А1594 була першою серед з’єднань Чорноморського флоту, яка в повному складі прийняла присягу на вірність Україні. Сталося це рівно 20 років тому. Тоді, в 1992-му, в політичній плутанині це було більш ніж вчинок. Анатолій Карпенко згадує: «Викликав мене командуючий і каже: ви завдали удару в спину всьому Чорноморському флоту. Я у відповідь: спецназ завжди завдає удару в спину». 1000 осіб у повному складі з технікою, озброєнням та секретною документацією стали тоді опорою флоту України.
Уже в наші дні хлопці з Майського фактично врятували Харків під час великої аварії на очисних спорудах. Брали участь у миротворчих місіях на території колишньої Югославії, в Сьєрра-Леоне та Іраку, діставали бомби часів війни в Херсоні, Одесі, Ізмаїлі.
Одна з гідних традицій спецназівців — священна пам’ять про своїх героїв. У день народження частини та під час святкування Дня ВМФ хвилиною мовчання згадують мічмана Юрія Володимировича Поліщука, який загинув під час рятувальних робіт на затонулому теплоході «Адмірал Нахімов», та майора Олександра Олександровича Придатка, що трагічно загинув під час виконання навчально-бойового завдання.
«Золота доба» спецназу минула. Техніка застаріла, з армії йдуть професіонали, вже «не ті» матроси й офіцери. Складніше з історією — її не забути.
А кілька років тому легендарна в/ч А1594 залишила Майський. Тоді підрахували, що Міноборони України утримання острова не під силу: потрібно постійно зміцнювати берегову лінію, стежити за станом артезіанських свердловин, мережами електроенергетики та зв’язку. А під час передислокації військової частини необхідність в острові начебто відпадає — Україна ж мирна держава. Наскільки це рішення було правильне і потрібне, судити військовим і політикам. Але навіть цивільним «необізнаним» зрозуміло: підготовку «морських котиків» на суші можна порівняти з підготовкою льотчиків, які ніколи не сідали за штурвал літака.
Тоді ж виникли і варіанти подальшого «призначення» острова. Нібито купити його хотіла донька одного з колишніх лідерів держави. Хтось говорив про те, що острів стане місцем перевалки вантажів. Були варіанти зробити з нього місце елітного яхтингу. Про те, що бажання продати острів насправді існувало, свідчить сповіщення в одній із місцевих газет: «Оголошений конкурс по реалізації нерухомості на острові Майський». Ціна питання — 10 мільйонів гривень за тодішніми цінами (приблизно 2 мільйони доларів за нинішніми). Тобто за безцінь пропонувалося продати частину історії, військову славу. Щось, мабуть, завадило.
