У літописному Ковчині бережуть пам’ять про матерів і просвітительок свого села
Деякі лаконічні біографії насправді виявляються значно глибшими, ніж здаються на перший погляд. Як, приміром, життєвий шлях Наталії Халімон. Вона народилася й виросла у селі Ковчин Куликівського району, що на Чернігівщині. Сюди повернулася й після вишу, одержавши диплом історика. Починала працювати вчителем-методистом. Вийшла заміж за місцевого хлопця, народила двох синів. Нині Наталія Миколаївна — директорка школи, котра у 2010 році отримала почесне звання «Флагман освіти України» і увійшла до десятка кращих сільських шкіл країни. У цьому немає нічого незвичайного, хіба тільки те, що цієї осені навчальному закладу виповнилося 150 років.
Дивних, а інколи й дивовижних моментів у нашій розповіді буде багато. Та доля дарує їх лише тим, хто може це оцінити. І героїня нашої публікації окремо від цих життєвих переплетінь просто не уявляється. Насамперед тому, що вони їй справді дорогі.
Смаглява першокурсниця, чорнявка з темно-карими очима, здавала залік з археології. Боялася. Тож коли викладач запитав, чи знає вона походження назви свого села, Наталія зраділа легкому запитанню і защебетала мов пташка.
Колись у цій місцевості, мовляв, стояли монголо-татари, тож Ковчин — це і є «табір». Як же було образливо, коли її відповідь назвали повною нісенітницею!
Завідувач кафедри історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка Володимир Коваленко (саме він приймав залік) озвучив зовсім іншу версію: село Ковчин — поселення кочового племені ковуїв часів Київської Русі, які в ХІ столітті були вигнані зі степів Причорномор’я войовничими половцями. Їм, за домовленістю з чернігівськими князями, було зручно осісти на березі Десни, де є великі заплавні луки для випасання численних стад худоби. Про це, до речі, свідчать і літописи.
Через два роки Наталія з великим зацікавленням спостерігала за роботою очолюваної Володимиром Петровичем археологічної експедиції, котра розкопала давнє городище. Було знайдено характерне саме для цього кочового племені військове спорядження та зброю.
Дівчина, котра вже перейнялася змінами у трактуванні топоніма села, все розпитувала свого викладача: які ж вони були, ті кочівники? «Хочеш більше дізнатися про ковуїв? — усміхнувся він. — То сядь перед люстром і вивчай!»
Саме тоді студентка усвідомила те, що бачила давно, однак не надавала цьому значення: багато жителів Ковчина, як і вона сама, відрізняються від світлошкірих корінних поліщуків смаглявою красою. То все «привіти» від генів, переданих кочовими прабабусями.
«Я — нащадок гордого племені ковуїв!» — перше, що сказала Наталія Халімон при зустрічі. Було зрозуміло: вона знайшла для себе ще один переконливий привід любити історію.
Директор Ковчинського навчально-виховного комплексу імені Л. П. Деполович Наталія Халімон радіє новій котельні: хороша школа має бути теплою. Фото автора
Зорі і сльози землячок різних поколінь
О, ті ковуї! Їхня гаряча кров до сьогодні зринає у ковчинських сім’ях, наділяючи новонароджених яскравою зовнішністю і палкою вдачею. А що вже казати про минулі покоління. Не без іронії жителі села, котре у свій час кому тільки не належало, — від архієрея Чернігівського Лазаря Барановича до дійсного статського радника Михайла Селецького,— розповідають про своїх невгамовних предків, які на початку ХVІІІ століття … захопили землі, подаровані одним із власників Ковчина, гетьманом Іваном Мазепою, Думницькому монастирю, що містився на другому березі Десни. Цілих сім літ ніхто не міг нічого з цим вдіяти, адже ковчинці мали тверде переконання: боронять те, що належить тільки їм.
Не менш рвійно беруться за справу й сучасники, з тим самим підходом: своє, мовляв, святе. Тож біографія Ковчина розписана «до сьомого коліна» і навіть далі. У рейтинг кращих місцева школа потрапила саме завдяки цьому. «Не довелося винаходити нічого нового, ми просто описали власну модель, за якою працює педагогічний колектив, — розповіла директорка. — Простий зв’язок школа-родина насправді значно складніший і мудріший, ніж здається».
Та які можуть бути сумніви? Коли школі виповнюється півтора століття, вона вже може дрейфувати як корабель у морі інформації про своїх випускників і їхні родини. Особливо ж яскраві, а подекуди й болючі тут жіночі долі. Взяти, приміром, історії часів голодомору — одна страшніша за іншу: матері розкуркулених родин, залишившись без висланого на Колиму господаря та домівки, страшно бідували, заробляючи жменю зерна охлялим дітям, котрі тулилися по чужих кутках. Було й таке, що заміжня дочка, піддавшись погрозам місцевої влади, відмовилася від матері й та померла від голоду під тином. Ці жахіття ретельно зафіксовані зі слів очевидців тих подій. І страдники, і душогуби названі поіменно. Тож осередку Малої Академії Наук, котрий — єдиний у районі — працює в ковчинській школі, достатньо матеріалу для вивчення і осмислення минулого.
Недаремно ж школярі нещодавно перемогли у всеукраїнському конкурсі, описавши історію свого села. Так що зв’язок поколінь тут на висоті. І хоч великий шмат цієї роботи ліг на плечі директорки школи, вона не прагне лаврів: «Це не тільки моя заслуга. Всім селом ми створювали свій краєзнавчий музей, який одержав звання народного. Відкрився він, до речі, у 1989 році — тоді, коли було споруджено й нову триповерхову школу».
Розмовляючи з Наталією Миколаївною, ми зупинилися біля картин ще однієї незвичайної жінки — відомої української художниці Ольги Яблонської. Вона кілька років жила і малювала в Ковчині, де й залишила чимало своїх полотен. Завдяки пензлю майстрині збереглися для нащадків зображення колишніх сільських краєвидів, будинку гамазею, пізніше перебудованого під сільський клуб, першої сільради.
«Пам’ять — це висота людської душі» — написано над входом до музею. Краще не сказати.
Книжкова полиця на … 100 кілометрів
Дослідницька робота Наталії Халімон просто не могла не переплестися з долею ще однієї берегині місцевої школи — Лідії Деполович. Донька ковчинського священика після навчання стала педагогом і методистом початкової освіти. Дев’ять років вона вчителювала у рідному селі. Потім працювала в Чернігові, в Києві — у видавництві шкільних підручників. Багато навчальних посібників вийшло з-під її легкої руки. А в 1939 році Лідія Платонівна редагувала «Буквар», котрий перевидавався 19 (!) разів, востаннє — наприкінці 1950-х років.
«Це важко навіть уявити: якщо підсумувати кількість книжок у тих тиражах, то вийде понад десять мільйонів підручників! — захоплюється Наталія Миколаївна. — Для того щоб їх усі розмістити в один ряд, потрібна була б полиця завдовжки у сто кілометрів». Вирахували ж!
У музеї про життя Лідії Деполович розповідає ціла кімната. Її експонати викликають ностальгійні спогади: стара парта з чорнильницею-невиливайкою, ручка з пером, купа «Буквариків» різних років. У найдавнішого з них деякі аркуші міцно склеєні: там згадувався «великий Сталін», якого згодом заборонили прославляти. Викидати через те добротні підручники було б не по-господарськи, тому й знайшли до банального простий вихід зі становища. До речі, наступні перевидання «Букваря», вже за редакцією інших фахівців, мали багато елементів з того, довоєнного. Кардинально поміняли лише вождів.
Директорка школи ретельно вивчила і проаналізувала видавничу діяльність видатної землячки. До 150-річчя школи вона видала книжку спогадів про всіх учнів, якими пишається навчальний заклад. З коштами на благу справу допомогли випускники.
«Ретро» плюс «супер»
Говорячи про школу «стара», тут мають на увазі — давня, з багатою історією. Насправді ж нинішні світлі й комфортні приміщення є абсолютно сучасними. До речі, з не меншим захопленням, ніж про історію села директорка школи розповідала про … нову котельню. Дуже вже допекла стара, морально зношена й неефективна. Та, попри все, її не викинули, а реконструювали під тверде паливо, причому будь-яке. А поряд установили блочно-модульні котли, робота яких повністю автоматизована. Це взагалі фантастика. «Коли надворі сонячно і температура у класах підвищується, котельня автоматично відключається, — радісно демонструвала чудо-обладнання Наталія Миколаївна. — Досить лише задати потрібний температурний режим. Якщо ж говорити про економію, то вона вагома — 150 тисяч гривень на рік». Як цьому не радіти?
Ось так переплелося колишнє і теперішнє в невеликому селі. Дивовижні долі і люди, котрі бажають, аби їхні діти знали, чим жили минулі покоління — родаки, як кажуть на Поліссі. Це дуже по-жіночому — берегти старі речі, фотографії, розповіді. При цьому піклуватися про тепло і затишок.
Невгамовна директорка легкою ходою попрямувала до своїх школяриків — весела, енергійна, елегантна. Хотілося б, щоб випускниці вишів, котрі бояться села і всіма правдами й неправдами чіпляються за місто, приїхали до Ковчина й переконалися, наскільки застарів їхній світогляд. Красиве життя залежить не від місця, а від людини, котра знає, чого вона прагне.
ДОВІДКА «УК»