Художник Олександр Клименко:
Олександр Клименко з перших слів вражає своєю творчою енергією. Його картини, які він зараховує до винайденого ним стилю «новий трансабстрактний живопис», інтригують яскравими кольорами та життєствердними символами. Крім того, він, як кажуть, на передньому краї мистецтва: малює, бере участь у виставках, пише філософські есе, каталогізує сучасне українське мистецтво. Загалом уособлює новітній тип міського інтелектуала ХХІ століття. З позитивним мисленням, відкритістю до світу та величезним інтересом до всього, що відбувається в ньому. А далі — що перше потрапить до рук: пензель чи ноутбук…
Ми зустрілись з Олександром у його майстерні на старовинній вуличці Костьольній у Києві. Чомусь очікую побачити заставлену полотнами та фарбами кімнату, як воно часто ведеться в художників. Натомість потрапляю в яскравий і затишний мистецький салон, де хочеться бути годинами, щоб з головою поринути у світ сучасного арту.
Особистість незалежна від місця народження
Жовті та червоні фарби — улюблені життєствердні кольори Олександра — створюють прекрасну творчу ауру. На стінах — фотографії художника з мандрівок та з родиною. На полицях багато книжок та музичних дисків. Відчувається, що господар цієї майстерні живе цікавим творчим життям, і, головне, у повній злагоді зі своїм внутрішнім світом. Так, його мистецтво — це пошук, але радше не вічної Істини, а вічної Гармонії.
— Олександре, ви родом з Луганська, який у пересічного громадянина, здається, асоціюється з індустріальним містом, далеким від сучасного мистецтва.
— Я в це не вірю. Я вірю в те, що особистість незалежна від місця народження. Справді, я з дитинства відчував, що я абсолютно інший, ніж більшість людей, яких я бачив навколо. Тоді вважав Луганськ трішки дивним, а життя його жителів трішки незрозумілим для мене. Втім, сьогодні я приїжджаю туди з великим задоволенням, бо це моє рідне місто, там пройшло моє дитинство, юність. На жаль, моїх батьків уже немає… До речі, багато вихідців з Луганська стали художниками, нині працюють у Лондоні, Санкт-Петербурзі.
— Де ви вчились малюванню?
— У луганській художній школі, потім у луганському художньому училищі. Потім я два роки вчився в Білорусі в республіканській школі-інтернаті для особливо обдарованих дітей. Це була немов романтична подорож. Я був підлітком, навчався у восьмому класі, відірвався далеко від дому. Це була свобода, це були перші пригоди. Потягом з Мінська до Риги було всього дві години, і ми щовихідних їздили в Прибалтику. Тобто я вже тоді познайомився із Заходом, західною культурою, слухав музику в Домському соборі. Це були неоціненні враження.
В уяві художника саме з таким виразом обличчя Юрій Гагарін спостерігає з небес за нашим недосконалим світом
— Які ваші найяскравіші враження дитинства?
— Степовий край, там дуже високе та красиве зоряне небо. Влітку так пахнуть трави! Мені цього завжди не вистачало в Києві. Може, тому я так люблю Крим. Згадую цю неспішність, філософічність. Загалом, гадаю, що всі великі люди народжуються саме в провінції, яка дає потужний заряд. У провінції ти бачиш життя, яким воно є, проникаєш до самих основ.
— Луганськ подарував вам творчість, а Київ — кохання…
— Справді, моя дружина Тетяна з Києва. Я щасливий, що її зустрів. Вона не художник, і нині я впевнений, що чоловіку-художнику дружина-художниця не потрібна. У Тетяни багато чудових якостей. У неї є самостійність мислення, мудрість, незалежність — просто сила духу, на неї неможливо впливати. І мені це дуже імпонує.
— Кажуть, що ви побачили Тетяну на вулиці, підійшли, познайомились і невдовзі запропонували одружитись…
— А як ще, по-вашому, чоловік повинен знайомитись?.. Їй було сімнадцять, мені за тридцять. Ми невдовзі й одружились!
«Новий романтизм» «Паризької комуни»
Олександр упевнено ввійшов в українське мистецтво наприкінці 1980-х зі своїм першим великим проектом «Новий романтизм». Це були великого розміру фігуративні філософські картини у стриманих кольорах. У час світоглядного роздоріжжя Клименко разом з однодумцями створив оригінальне об’єднання «Паризька комуна» — за назвою вулиці, де розміщувалась майстерня. Ройтбурдт, Цаголов, Тістол, Гнилицький, Голосій, Савадов та інші українські художники, що належали до цього кола, нині є окрасою українського живопису.
Особливістю творчості Олександра Клименка завжди був постійний пошук свободи в мистецтві та інтелектуалізм. Нині художник працює над надзвичайно цікавим проектом під назвою «Перехрестя доріг часу», пов’язаним з його враженнями від подорожей країнами світу. Це мистецькі колажі — фото, які Олександр зробив у дорозі, та малюнки — образи культурної спадщини людства, які постали у його творчій уяві. Тож незабаром художник обіцяє запросити на свою виставку. А поки — розмовляємо про мистецтво і роль митця в сучасному світі.
— Існує думка, що мистецтво — дуже конкурентна галузь і всі художники насправді один одному заздрять…
— Значною мірою це так, але правил без винятків не буває. В кожному колі є люди, які намагаються бути небанальними, які здатні на цікавий та корисний взаємний діалог. Знаєте, які люди насправді викликають у нас антипатію? Ті, котрі сенсом свого життя заперечують сенс вашого життя. Також в усьому світі існують певні критерії, за якими складаються професійні рейтинги художників. Експерти — професіонали галузі, і ви завжди можете перевірити, хто як голосував. Тоді ні в кого немає запитань.
— Що це за критерії?
— Перше — це публікації професійних мистецтвознавців, друге — участь у міжнародних бієнале і третє — виставки в світових музеях. Наприклад, у західні музеї ти не потрапиш ніколи, за скільки б тут твої роботи не купували, якщо експерти цього музею не будуть вважати їх достойними.
— Олександре, ви активно берете участь у каталогізації сучасного українського мистецтва. З вашої ініціативи були видані такі масштабні проекти, як «Мистецтво ХХ століття», «Сто найкращих художників України» тощо. Чому ви цим займаєтесь?
— А тому, що дуже мало хто в Україні це робить! Можливо, маю певну пасіонарну енергію, можливо, трішки ідеаліст (усміхається), але відчуваю: це дуже важливо і для мене особисто, і для нашої країни. У виданнях я відповідаю за мистецькі питання, а фінансовою стороною займаються продюсери, які шукають спонсорів. В Україні повинно бути багато каталогів професійного сучасного мистецтва, які б могли представляти його і вдома, і на міжнародній арені. Бо саме сучасне мистецтво, яке в нас справді світового рівня, здатне репрезентувати нашу країну як талановиту та прогресивну.
— Признайтеся: чи така активна творча робота часом не втомлює вас?
— Перевага сучасного інтелектуала — колосальна, нічим не обмежена свобода. Художник більше не ремісник, його техніка не має значення. А ось роль мистецтва в сучасному світі з тисячоліттями не міняється. В давньому суспільстві художник був шаманом і провідником інтелектуальних енергій. Нині ж мистецтво — це чи не єдина явна річ, яка підносить людину над буденністю і дає змогу замислитись над Вічністю в контексті добра, віри та любові.
— Поділіться творчими планами…
— Кожна хвилина мого життя яскрава і насичена. Плани — це не завтра, це сьогодні. Тому малюю, фотографую, планую готувати нові каталоги українського мистецтва. Адже нині на арт-сцені відбувається потужна культурна глобалізація. Це породжує спрагу до самобутніх, одухотворених полотен. Українське мистецтво закорінене в колосальну духовну енергетику, сакральні символи, і цим ми нині цікаві світові.
Наталія РУДНІЧЕНКО для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
