В ринкових перетвореннях село не лише вижило, а й піднялося
Кожен сьомий житель Закарпаття заробляє на хліб насущний за межами краю. Це за скромними підрахунками, бо дехто з експертів вважає: закарпатських заробітчан поза рідним краєм ще більше. Однак не так багато, як деінде, «блукаючих» шукачів роботи серед жителів Ільниці...
У начальника механоскладального цеху Івана Козаря (зліва) і токаря Василя Штефаня на двох — понад 80 років стажу на заводі. Фото автора
Працювали з самим Патоном
Від райцентру — міста Іршава — село Ільниця віддалене лише на чотири кілометри. Відоме з 1450-го, село молодше за місто на 109 років. А за населенням вони майже однакові. Втім, нині міський статус більше пасує Ільниці, ніж Іршаві. Тут діють три великі підприємства, в розпалі — спорудження четвертого. Люди вибудовують таке життя, яким його хочуть бачити, на своїй землі. Йшли до цього поступово і болісно, долаючи незнайомі раніше рифи ринкової економіки.
— У 1996-му ми, щоб вижити, випускали до 140 видів товарів народного вжитку, — зустрічає на території Ільницького заводу механозварювального устаткування головний механік Іван Попович. — Перейшли на лопати, вила, тачки, кавомолки, лапшорізки… Заробляли на хліб без масла. Кожен знав, що настануть кращі часи, але для цього підприємство треба зберегти. Йти більше не було куди, тож за малу зарплату працювали на совість.
Колись завод був єдиним в СРСР, який випускав обладнання для механізації зварювальних робіт. Працював і на замовлення Інституту Патона. Підприємство забезпечувало механічними апаратами для зварювання союзівські газо- і трубопроводи. Це давало багатомільйонні надходження, забезпечувало соціальні гарантії. Нині з колишніх 900 робітників і адмінперсоналу залишилося 200, однак вони випускають ту саму продукцію, що й раніше. І гордяться тим, що зберегли профіль, не дали розтягнути по гвинтиках на металобрухт обладнання.
— Попри те, що багато обладнання застарілого, воно цілком працездатне, бо ретельно бережемо. Але є й нові верстати з числовим програмним управлінням, здатні різати плазмою й киснем. Маємо два виробничі майданчики, — розповідає начальник механоскладального цеху Іван Козарь. — Поряд з маніпуляторами для зварювальних робіт (різної вантажопідйомності) вже тривалий час випускаємо твердопаливні котли. На них попит не спадає, тим більше, що забезпечуємо будь-яку потужність, потрібну замовникові.
Підтвердженням слів Івана Юрійовича слугував готовий до відправлення котел 100-кіловатної потужності. А поряд — ільницькі напівавтомати для зварювання, здатні виконувати кільцеві та поздовжні зварні шви на трубах різних діаметрів, а також на деталях складних конфігурацій. І нині їх замовляють на будівництво великих трубопроводів. Не втратили зв’язків і з Росією, яка є замовником таких агрегатів.
Раніше це підприємство саме замовляло проекти (їх виконував дослідний інститут у Києві), завдання ж меншої складності лягали на власне конструкторське бюро. Тепер тут змушені самотужки мислити і проектувати, використовуючи накопичений досвід. Прикладом у творчості є нестаріючий ветеран праці токар Василь Штефаньо. Дотепер для нього не втратила вартості нагорода ще радянської доби — орден Трудової Слави ІІІ ступеня.
Ось лише з молоддю підприємству не таланить. Раніше мало власну навчальну базу: були свої токарі, фрезерувальники, карусельники, розточники, свердлильники, зварювальники… На підприємстві хочуть повернутися до старого: навчати в себе молодих фахівців.
Мої співбесідники на заводі вже понад сорок років. Може, тому й зберегли його, бо зріднилися й не хочуть з ним розлучатися.
У шахти — жіноче обличчя
Два десятиріччя тому з Ільницької шахти, де видобували буре вугілля, відправлено останні вагони цього палива, яке видобували тут з 1946 року. Розпад союзної держави і перехід до ринку копальня не пережила. Засноване в 1998 році на її базі ТзОВ «Лігніт» крок за кроком відновлює і ринок збуту, і довіру до бурого вугілля як виду палива. Потреба в ньому після різкого подорожчання природного газу зросла.
Буре вугілля залягає майже на поверхні (пласти на глибині від 4 до 30 метрів), тож його можна видобувати кар’єрним способом. Саме це й привабило підприємця з Донецька, кандидата технічних наук Григорія Федорця. Викупивши залишки майна (від нього залишилася лише контора) і сплативши два мільйони гривень за всі види заборгованості, новий власник взявся доводити ефективність видобування бурого вугілля.
Директор підприємства, створеного на базі збанкрутілої шахти, — 25-річна Катерина Федорець. Вона єдина в Україні жінка, що очолює копальні. Про її молодий вік зайве й казати.
Дипломований юрист, Катерина за допомогою досвідченого маркшейдера Олександри Яцури опановує таємниці вуглевидобування. В Олександри Іванівни позаду — майже піввіковий стаж роботи на «закритій» шахті.
В Європу — з її стандартами
— За півроку після початку робіт зрозуміли, що звичний спосіб видобування не годиться, бо не забезпечує високої якості продукції, — розповідає Катерина Федорець. — Тепер опановуємо сучасніші підходи. Для надійного обліку продукції вже придбали агрегат, здатний точно виміряти вагу грузовика до 30 тонн. Новий стрічковий механізм вантажитиме паливо потрібної фракції в автомашини просто в кар’єрі, звідки воно потраплятиме до замовників. А ще позбудемося сланцевих порід і бруду у вугіллі. Відкриємо пункти з дрібногуртового продажу цього палива в населених пунктах. Воно ж бо дешевше за дрова і дає більше тепла.
Днями першу 150-тонну партію вугілля відвантажили в Чехію. Там задоволені природними характеристиками вугілля, однак вимагають більшої його чистоти. Це забезпечить роторний екскаватор, який для копальні готові придбати.
— Якби наше вугілля мало той самий код, що й деревина, ми б усю Європу ним накрили, — поглиблює розмову Катерина Василівна. — Ми експортуємо буре вугілля за нульовою ставкою з кодом 2701. А якби вивозили з кодом 44000 — як біомасу, то і нам, видобувачам, був би більший зиск, і до країни валюта б надходила.
На відміну від закордону, де буре вугілля вважають біомасою, в Україні воно є лише паливом. Йдучи до Європи, не гріх керуватися її стандартами.
Задіємо «таблицю Менделєєва»
Ільницю ще довго годуватиме буре вугілля. Лише підтверджених його запасів — понад півтора мільйона тонн. Але є й супутні матеріали, наприклад, бентонітова глина. Такий вміст бентоніту в глині, як в Ільниці, серед країн СНД є лише в Карелії.
Бентоніти — чудовий абсорбент, замінює собою дорогі фільтри. Важко віднайти матеріал, який ефективніше за них очищує вина. Ці глини підвищують надої корів і родючість грунтів, будівельники виготовляють з них шпаклівку, металурги — форми для розливу металу. Тому й цей подарунок природи вдало використовують.
«Клен», «Зачарований край», «Берег-Кабель»…
Стрімко розвивається інше підприємство — «Клен». Його двісті працівників за рік випускають продукції на 18 мільйонів гривень. Це чорнові заготівки для меблів, піддони, щити. Чотири роки тому розпочали виготовлення паливних брикетів з відходів деревини. Після цього тирса і стружка не займають виробничих площ, навпаки, йдуть у діло.
Збереження довкілля — прямий обов’язок колективу Національного природного парку «Зачарований край». Майже півсотні його працівників стежать за дотриманням природно-заповідного законодавства. В постійному користуванні є 6101 гектар. На території парку ростуть прадавні дуби, є пам’ятка природи загальнодержавного значення «Чорне багно».
Повним ходом неподалік від «Клена» тривають роботи зі спорудження підприємства з іноземними інвестиціями «Берег-Кабель». Вже цього року тут випускатимуть джгути й кабельну продукцію. Будуть працевлаштовані півтисячі осіб.
Агропідприємство «Колос» — спадкоємець однойменного колгоспу. Тут вирощують зернові, розвивають птахівництво, започаткували свинарство. Великі фермерські господарства — «Кремінь» і «Староста». Дрібних фермерів в Ільниці десятки. Ділова активність, яка рік у рік лише посилюється, допомагає селу не виживати, а жити дедалі краще.
КОМПЕТЕНТНО
Василь КОВБАСКО, голова Іршавської райдержадміністрації:
— Два підприємства — правонаступники тих, які діяли ще в радянський період, зберегли виробничий профіль і, попри всі складнощі переходу до ринкової системи господарювання, зробили це. Нині вони отримали друге дихання.
Село дуже велике. Разом з двома присілками на території сільської ради проживають 9200 осіб, є понад 3150 дворогосподарств. У трьох школах Ільниці та її присілків навчаються понад 1100 учнів; у чотирьох садочках виховують 350 дітей; у школі мистецтв займаються 230 охочих до музики, хореографії, малювання та ліплення.
Бюджетоутворюючі підприємства сприяють розвитку соціальної інфраструктури. Будинок культури «Шахтар» торік визнано кращим серед клубних установ району. Тут діють два колективи зі званням «народний», зразкова студія вокального співу. Місцева футбольна команда перемогла в зимовій першості з цього виду спорту. На порядку денному — спорудження нового стадіону. В цьому допоможе і районна влада.
