«Урядовий кур’єр» поцікавився, чому вітчизняні виробники вдягають вибагливих іноземців, натомість наші споживачі носять дешевий, неякісний китайський одяг
Кожної весни більшість споживачів замислюється над зміною гардеробу. Будучи патріотами, журналісти «Урядового кур’єра» вирушили на пошуки речей та взуття від українських виробників. Шукали в трьох містах: Києві, Харкові й Одесі. Як з’ясувалося, знайти цих виробників нелегко.
Також ми поговорили з представниками виробників і контролюючих органів, які розповіли, чи здатні наші підприємства вдягнути людей та чи якісні ці речі. Тож де «ховаються» речі від українських виробників і що краще купувати: те, що зроблено в Україні, чи все-таки made in China?
«Ринку легкої промисловості в Україні немає, але є базар»
Виконавчий директор Асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром» Тетяна ІЗОВІТ
Знайти речі, виготовлені українськими виробниками, складно. Проте говорити, що їх взагалі немає, не можна. Тож де продається наш одяг і взуття і чи бажають його купувати українці, ми запитали у виконавчого директора Асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром» Тетяни Ізовіт.
— Тетяно Леонідівно, як ви вважаєте, чи можуть вітчизняні виробники вдягнути рідних споживачів?
— Ми не ставимо перед собою такого завдання. Проте, звісно, наші підприємства могли б одягнути українців. Інша річ, що вітчизняний споживач не обов’язково повинен одягатися в українське, ми на цьому не наполягаємо і це не наша самоціль. Вітчизняний споживач повинен мати вибір. Щоб він мав цей вибір, йому потрібно надати повну інформацію про товар. Це дасть змогу обирати те, що йому підходить за співвідношенням ціна-якість.
Насправді нашого споживача постійно обманюють. Оскільки більшість товарів, представлених на українському ринку, мають проблеми з маркуванням, яке б чесно «розповідало» про якісні показники товару, тож люди не завжди знають, що саме вони купують і носять. Часто ми й не здогадуємося, що одягнені в речі, пошиті на наших фабриках.
— Не секрет, що українська легка промисловість нині перебуває в стані занепаду…
— Це не зовсім так. Потрібно говорити, що перед розпадом Радянського Союзу українська легка промисловість щороку випускала продукції на суму, яку оцінювали в 15 мільярдів доларів. Тепер обсяг випуску коливається в межах 8 мільярдів гривень. Ми бачимо падіння обсягів виробництва в десятки разів. Проте у нас є підприємства легкої промисловості, які й сьогодні успішно працюють. На них виготовляють товари, затребувані у Європі. Адже ми і вміємо, і можемо їх виготовляти.
Від знайомих часто чую, мовляв, були в Америці чи в Європі й придбали чудовий одяг, а подивились на маркування, дізналися, що виготовлений він в Україні.
— За вашими підрахунками, за останні кілька років змінилася кількість виробників?
— За радянських часів у нас у легкій промисловості налічувалося до 5 тисяч підприємств. Але які це були підприємства! У швейній промисловості майже не було відокремлених підприємств. Тобто по 3-4 підприємства входили до складу великого об’єднання, яких тоді налічувалося 350. Проте у штаті кожного підприємства працювало мінімум 300, а подекуди і більш як тисяча робітників.
Нині, згідно зі статистичними даними, в Україні налічується до 10 тисяч підприємств, але питання в тому, де вони? Адже переважно це невеличкі фірми, які належать до малого й середнього бізнесу. Є лише одиниці, кого згідно з критеріями можна назвати представниками великого бізнесу. Учасники «Укрлегпрому» — майже 200 підприємств, вони виготовляють до 65—70% обсягу товарів легкої промисловості.
— Проте де «ховають» речі, пошиті на наших фабриках?
— Є виробники, які мають мережу своїх магазинів. Але останнім часом керівники цих підприємств сходяться на думці, що нині вигідно торгувати, а не виробляти. Утримувати робочі місця і щодня думати, як забезпечити роботою людей, як виплатити їм заробітну плату і сплатити всі податки, дуже важко. Адже тепер українські підприємці з рангу «національний виробник», на мою думку, перекваліфікувалися в ранг «національний герой». Тому що створюються всі умови, які немов говорять: «Годі виготовляти!»
Деякі виробники мають Інтернет-магазини, інші просто реалізують продукцію через підприємців на великих базарах. Багато одягу та взуття продається у відомих мережевих магазинах під їхніми торговими марками. Можна зустріти вітчизняну продукцію і в гіпермаркетах. Проте на їхні полиці дуже складно проштовхнути український крам, не кажучи вже про неймовірні дискримінаційні фінансові умови. Тож така співпраця далеко не завжди вигідна для вітчизняного виробника.
— Побутує думка, що речі від наших виробників не стільки модні, скільки якісні…
— Думаю, є пояснення такому міфу. В СРСР була планова економіка, тоді акцентували увагу не на асортименті, а на кількості продукції. Тоді на кожного жителя ми виробляли до шести одиниць верхнього одягу, 8 пар шкарпетково-панчішного асортименту, 20 метрів тканини тощо. Тепер виготовляємо 1,5 пари шкарпетково-панчішних виробів, трохи менше піводиниці одягу і менше метра тканини на людину.
Раніше ми забезпечували кількісно. З іншого боку, асортимент був обмежений і не відображав індивідуальності кожної людини. І тоді споживачі бажали купувати імпортні товари, бо вони кращі. Цей стереотип зберігся й досі, тому нині багато вітчизняної продукції та торгових марок мають іноземні назви. І це вже не кажучи про тіньове виробництво: здебільшого ця продукція потрапляє на ринок під маркуванням відомих світових брендів.
Тож можна сказати так: нині в легкій промисловості ринку немає, але є базар у поганому розумінні слова. Проте якщо уважно подивитеся на сучасні речі від наших виробників, переконаєтеся, що вони відповідають усім світовим модним тенденціям.
До речі. За аналітичними даними Асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром», фактичний обсяг внутрішнього ринку товарів легкої промисловості становить понад 70 мільярдів гривень. Це майже в чотири рази перевищує дані органів статистики. Це свідчить про значну тінізацію виробництва товарів легкої промисловості та контрабандне ввезення їх в Україну.
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ІЗОВІТ. Народилася 1969 року в м. Богуславі Київської області. Закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості за спеціальністю інженер-технолог трикотажного виробництва. Кандидат економічних наук. Нині обіймає кілька посад. З 2007 року — виконавчий директор ВО роботодавців легкої промисловості «Укрлегпром». З 2008-го — директор Державного підприємства «Центр ринкових інформаційних технологій та маркетингу». З 2010 року — виконавчий директор Асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром».
Київ. Бирки немає, країну-виробника придумайте самі
Ще п’ять-сім років тому ми з подружкою були великими прихильницями одягу та взуття українських виробників. Тому постійно навідувались у магазини, де ними торгували. Адже там продавали стильні речі за дуже приємними цінами. Зазвичай такі магазини «ховалися» під ще радянськими вивісками — галантерея. У більшості з них територія ділилася на дві частини: в одній торгували вітчизняним одягом, а в іншій — китайським. Відрізнити один від іншого просто: наш — дешевший і якісніший.
Одяг від деяких українських виробників користується попитом у Європі. Фото Володимира ЗАЇКИ
Український орієнтир
На жаль, із кожним роком магазинів, орієнтованих на українське, стає дедалі менше. Буквально за рік-два там, де ще недавно торгували гарним українським одягом, пропонували купити дорогий і не дуже якісний імпортний. Останнім осередком українських товарів був столичний ЦУМ. Проте і його торік закрили на реконструкцію. Тепер серед усього різноманіття магазинів знайти той чи не єдиний, який вдягне і взує в українське, проблематично. Проте поодинокі товари все-таки відшукати можна.
Ми свої пошуки розпочали з центральної вулиці столиці Хрещатика. Проте тут вдалося знайти лише магазини, де пропонують купити одяг у національному стилі та спортивний з українською символікою. А тим, хто не бажає ходити на роботу в спортивних штанях і вишиванці, нічого запропонувати не змогли. У всіх інших магазинах, яких на цій вулиці дуже багато, торгують іноземним ширвжитком, переважно китайського виробництва. Інколи зустрічається турецький.
Проте пройшовши трохи далі від Хрещатика, все-таки знайшли крамницю, в якій торгують українськими промтоварами. Нею виявився магазин чоловічих костюмів від Михаїла Вороніна.
Щодо жіночого асортименту тут складніше. Вітчизняна білизна віднайшлась аж у супермаркеті на околиці столиці. Проте і її лише відносно можна назвати українською, оскільки сировина іноземного виробництва.
Базар на поміч
Продовжуючи пошуки українських промтоварів, навідалась на один із столичних базарів. Тут процес пішов веселіше. Мені вдалося знайти жіночу сукню, яку начебто пошили українські майстрині. Щоправда, маркування на ній не було, тож лишалося вірити продавцеві на слово. Хоч, з іншого боку, з таким самим успіхом можна стверджувати, що ця сукенка від… французьких модельєрів.
На сусідній ятці запропонували пальто, пошите на одній із фабрик Харкова. Це пальто має справді українське коріння, що підтверджує відповідна етикетка. Ось тільки коли його вдягнула і побачила ціну, зрозуміла, що бажання підтримати українського виробника зникає. Коштувало зимове пальто 2800 гривень, проте сиділо на мені так, що перехожі почали озиратись і усміхатися. Чому дизайнери, які працюють на вітчизняних фабриках, не стежать за сучасними модними тенденціями, залишається хіба здогадуватись. Адже коли їхній витвір мистецтва приміряла жінка років п’ятдесяти, з’ясувалося, що й на ній пальто сиділо так само «гарно», як і на мені.
Натомість (і це не може не тішити) побачили широкий асортимент взуття від українських виробників. Воно справді шкіряне й добротне, тому його залюбки купують.
А найбільше здивували шкіргалантерейні вироби від українських майстрів. Жіночі сумочки, косметички, гаманці могли б скласти достойну конкуренцію імпортним аналогам від найкращих дизайнерів. А їхня ціна приємно дивувала. Виходить, можуть наші майстри виготовляти продукцію, яку варто демонструвати гордо!
Харків. Довелося купити чеський костюм
Серед китайського ширвжитку, який останніми роками заполонив великі й маленькі крамниці міста, знайти товари українського виробника виявилося просто. У триповерховому універмазі «Центральний» майже в кожному відділі продають українське. Першими на очі потрапили чоловічі костюми київських і харківських виробників. Пристойні з вигляду, з привабливими цінниками (із сезонними знижками вартість костюмної пари коливалася від 280 до 490 гривень, а крам, що не підпадав під акцію, коштував 1200—1500 гривень), вони не залишали байдужими потенційних покупців.
Ми з чоловіком, який саме підшукував собі костюм, теж спокусилися зовнішнім виглядом і цінами й приєдналися до двох пар, що вибирали обнови. Якщо перший костюм збрижився під руками, то другий чомусь явно вказував на неіснуючу косоплечість, а третій перетворював 50-річного чоловіка на 70-літнього. Здається, київські й харківські швейники шиють за одними й тими самими недосконалими лекалами. Хоч сусідам по примірочних кабінках поталанило більше: вони таки знайшли підходящі моделі.
Як розповіла продавчиня відділу Ірина, торгівля в неї йде непогано. Харківського краму, на жаль, не дуже багато, бо майже всі великі швейні фабрики позачинялися, окрім хіба що Тиняківки, яка всю свою продукцію віддає на експорт і в Україні її не знайдеш. Отож основні постачальники — приватні підприємці та не дуже великі фірми.
У «Центральному» без проблем можна повністю одягнутися в усе харківське чи, принаймні, українське. На цьому самому поверсі продають дуже пристойне і якісне жіноче й чоловіче взуття з натуральної шкіри. Завідуюча взуттєвою секцією Тетяна, яка є і її господинею, розповідає, що вже 13 років співпрацює із двома приватними підприємствами і дуже задоволена. Завжди є попит, покупці — не лише з Харківщини, а і з Бєлгорода. Асортимент для жіноцтва тут справді широкий — від босоніжок до чобітків. І, слід сказати, привабливий не лише зовнішнім виглядом, а й якістю та ціною. Така сама картина і з чоловічим взуттям, яке також знаходить покупця і виокремлюється тими самими достоїнствами: ціна, якість.
Піднявшись поверхом вище, навряд чи вийдеш звідти без трикотажу, білизни. Тут крам переважно київського виробництва і лише однієї харківської фабрики.
Щодо жіночого одягу — суконь, блузок, костюмів, — то під час їх пошуку харків’янки знають секрет: фірмові магазинчики місцевої фабрики, де, якщо вам поталанить, можна знайти і зразки, гідні високої моди, і задовольнити вимоги офісного дрес-коду. Любов покупців тут намагаються привернути за допомогою знижок від 30 до 60%.
Наш же шопінг в універмазі «Центральний», попри палке бажання купити костюм вітчизняного виробництва, міг би так і залишитися безрезультатним, якби в сусідньому з Ірининим відділі ми не звернули увагу на костюми чеського виробництва. Одягнув його чоловік, глянув у дзеркало і відразу купив. Усього за 1750 гривень із тканини, де 95% вовни та 5% кашеміру. Тепер носитиме із задоволенням, проте на жаль, не українське
Одеса. Хенд-мейд з Малої Арнаутської
Вдягнутися в українське в Одесі — місія складна, але здійсненна. Складна, бо через морські ворота держави, якими є Чорноморська Пальміра, прибуває безліч іноземного краму, конкурувати з яким українським виробам доволі важко. Особливо в нижньому ціновому сегменті, тим паче, коли товар напів- або й цілком контрабандний. В Одесі в заморські речі секонд-хенд цілком пристойно можна вбратися буквально за кілька червонців. Не набагато дорожчим виявиться і новий китайський ширвжиток.
Тож на Привозі (який, власне, не є речовим ринком) з українського можна надибати хіба що житомирські шкарпетки, які користуються непохитним попитом. На найбільшому ж речовому ринку Східної Європи, знаному як Сьомий кілометр, є все, у тому числі й український одяг. Втім, для цієї точки він — товар нетиповий. В Одесі шукати український одяг та взуття доречніше у спеціалізованих магазинах.
Як ми вже казали, з дешевим закордонним ширвжитком українські товари конкурувати не можуть: дається взнаки митна й податкова політика держави. Приміром, одне із відомих взуттєвих підприємств нині здає свої приміщення в оренду. Втім, під Одесою вже давно працює взуттєва фабрика, яка реалізує свої вироби через мережу фірмових магазинів. Кажуть, у міських магазинах можна придбати і якісне шкіряне взуття, вироблене в сусідніх Миколаївській та Запорізькій областях: 300—350 гривень за чоловічі туфлі, 600 — за жіночі чобітки.
В Одесі можна знайти й гарний вітчизняний одяг, виготовлений безпосередньо в регіоні.
Тож український одяг в Одесі перебуває десь на середньому щаблі. Нехай не Франція чи Італія, та значно краще, ніж Китай і Туреччина. Свідченням цього можна вважати появу на ринках і в мережі «Все по 10» дешевенького взуття з написом «made in Ukraine» (саме так, англійською), без жодних відомостей про виробника. Очевидно, вважають, що такий напис має приваблювати покупця, заявляючи, що йдеться про щось не найгірше.
Не скидаємо з рахунку й одеських кустарів. Вони пропонують взуттєвий хенд-мейд: «Справжнісінька шкіра! Зносу немає!» — десь у нетрях Староконки. А можуть, приміром, і цех тримати у приміщеннях підбитого «Альбатроса». Тож ви можете носити якісні український одяг та взуття, навіть не підозрюючи про їхнє вітчизняне походження — наліпка може бути будь-якою. Адже сентенцію про те, що всю контрабанду в Одесі виготовляють на Малій Арнаутській, ще ніхто не спростував.
ПРЯМА МОВА
«Бездоганним не можна назвати ні імпорт, ні вітчизняні товари»
Наталія ПОПОВА, начальник Центру підтвердження відповідності та випробувань продукції легкої промисловості:
— Під час перевірки української продукції легкої промисловості найчастіше стикаємось із такою проблемою, як повна або часткова відсутність маркування на виробах. Це суперечить не лише вимогам чинних в Україні нормативних документів, а й основним директивам ЄС. Цими документами передбачена обов’язкова наявність на маркуванні такої інформації: найменування виробу, його розміри, сировинний склад для одягу чи піктограми із зображенням використаних матеріалів для взуття, дата виготовлення. А також інформації про найменування й місцезнаходження виробника, товарний знак, спосіб догляду за виробом, а в деяких випадках — умови його експлуатації тощо. Ці порушення стосуються виробів не лише вітчизняного, а й іноземного виробництва.
Дуже поширена в Україні фальсифікація продукції, використання маркування відомої торгової марки, бренду. Часто інформація про товар подається нечітко, не конкретно, неоднозначно, містить неправдиві відомості щодо виробу, що не надає споживачеві можливості правильного вибору.
А ще виробники полюбляють заміняти натуральні матеріали штучними та синтетичними. Наприклад, часто стикаємося з тим, що підмінюють бавовну на поліестер, натуральну шкіру — на полімерні матеріали. Нерідко виявляємо заміну дорогої сировини на дешевшу. А ще — спрощення технологій виготовлення продукції. Наприклад, якщо під час кріплення підбора майстер зекономить на цвяхах, то потім таке взуття гірше носитиметься. Загалом уся ця економія негативно впливає на організм дитини.
Щодо того, наскільки часто стикаємося з недоліками під час випробування одягу, хочу навести приклад. Нещодавно в торговельній мережі Києва для випробування було закуплено 41 зразок продукції дитячого асортименту. Перевірка встановила, що 37 зразків, тобто 91% випробуваної продукції, не відповідають вимогам нормативної документації щодо безпеки та гігієнічних показників.
Досвід роботи з оцінки якості одягу та взуття для дітей показав, що і вітчизняні, й іноземні виробники виготовляють як якісну продукцію, так і не дуже. Загальне співвідношення — 50 на 50 %. Це зумовлено дуже багатьма чинниками. Розглянемо один з них, але дуже важливий. Нині приймають зміну до «Переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації». Нею передбачається виключення з переліку трикотажних тканин та полотен для виготовлення дитячої білизни. А це перший шар одягу, який прилягає до тіла. Основні гігієнічні вимоги до такого одягу на 80% стосуються матеріалів, з яких його шиють. Україна майже не випускає тканин і трикотажних полотен для дитячого асортименту. Тобто національний виробник одягу для дітей закуповує сировину за кордоном на власний розсуд. Проте на підприємствах не проводять вхідного контролю сировини й матеріалів. Отже, виготовляють продукцію невідомо з чого. До цього можемо додати основне питання — фінансове. Тобто купують те, що дешевше. В результаті якість та безпеку дитячої білизни ніхто не гарантує.
Тож як доводять ці приклади, бездоганними в плані якості не можна назвати ні вітчизняні, ні імпортні товари.
ВЛАСНА ДУМКА
А на торгових точках місця не дають
Ірина ПОЛІЩУК, спеціальний кореспондент відділу соціально-правових питань
Тож що ми маємо? Насправді, товарів від українських виробників більше, ніж може здатися на перший погляд. Проте значно менше, ніж їх було в Україні за часів Радянського Союзу. Головне, як доводять сьогоднішні реалії, вітчизняні виробники і можуть, і вміють, і роблять! Та, на жаль, продають вони свою продукцію на нашому ринку не завжди легально. Проте не їхня в тому вина! Адже подекуди виробник, навіть коли хоче, не завжди може продавати свою продукцію в Україні. Така сама історія і з легальним виробництвом. Приміром, коли підприємець починає рахувати, скільки потрібно заплатити всіх податків та зборів, щоб працювати відкрито, залишається тільки дивуватися: як йому взагалі вдається виживати? Про творчість (а пошиття модного взуття та одягу — це неабияка творчість) вже не йдеться.
Тож щоб українського виробника «витягнути» з тіні й переорієнтувати на український ринок, потрібно докласти чимало зусиль, передовсім на державному рівні. Для цього бажано хоча б внести зміни до Податкового кодексу України з метою створення матеріальних стимулів для відродження вітчизняного виробництва. Наприклад, звільнити від сплати податку на додану вартість сировини й готових товарів, таким чином вивільнені кошти спрямувати на розширення виробництва.
А можливо, варто почати з елементарного — забезпечити українського виробника торговими площами. Тобто ввести обов’язкове квотування для торговельних центрів. Так, як це роблять за кордоном, де в будь-якому мегамаркеті представлені товари національних виробників. І таких представників — кілька. Обов’язковість їх присутності прописана на законодавчому рівні.
Натомість у нас (і ми це чудово бачимо) у гіпермаркетах і великих торговельних центрах не завжди знайдеться місце для національного виробника. А якщо й знаходиться, то орендну плату вони часто мають платити вищу, ніж торговці імпортними ширвжитком розкручених торгових марок. Через що «наші» змушені тіснитися по кутках, де їх не завжди знаходять покупці. Проте так не повинно бути! Адже виробник має виробляти, а продавець — продавати. На жаль, не всі підприємці можуть організувати розгалужену торговельну мережу.
А нам, українцям, уже час усвідомити, що дешевим не може бути ні український, ні той самий китайський одяг, якщо він якісний. Як кажуть у народі, дешева рибка — погана юшка. Навіть найкращий світовий кутюр’є не пошиє із поганої сировини якісний та модний одяг.
