Уперше вийшло повне зібрання творів Леоніда Кисельова, який посідає осібне місце в українській літературі
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ для «Урядового кур’єра»
Трагічно коротка його творча біографія — всього якийсь десяток років.
Сімнадцятирічним він так позиціонував себе, чи то, як це прийнято казати, свого ліричного героя, який, здебільшого, є авторовим alter ego:
Я живу Во второй половине двадцатого века. Это время с трудом Прогрызалось, росло пробивалось. Это время — мой дом. Моя крепость. Почтовый мой адрес. Просто несколько слов На щеке голубого конверта: Леонид Киселев Из второй половины двадцатого века.
Оці «кілька слів» «на щоці голубого конверта», як стримано чи й скептично оцінив свої твори Леонід Кисельов, — дуже важливі для зрозуміння і того часу — 60-ті роки минулого століття, й того покоління, й того культурно-духовного ландшафту. Літературні тексти — часом і художньо яскраві — мають властивість морально старіти. Але тут це правило не діє. Здається, ці вірші написані вчора. З часом поезія київського юнака набирає дедалі більшого значення, як це буває тільки зі справді талановитими творами.
Яскравий епізод з його літературної біографії — в московському журналі «Новый мир» опублікували поетичну добірку Леоніда Кисельова. Головному редакторові журналу Олександрові Твардовському їх передав зі своєю рекомендацією Віктор Некрасов. Був там і вірш «Цари». Ось він:
Еще мальчишкой удивлялся дико: Раз все цари плохие, почему Царя Петра зовем Петром Великим И в Ленинграде памятник ему? Зачем он нам, державный этот конник: Взорвать бы, чтоб копыта в небеса! Шевченко, говорят, односторонне Отнесся... Нет, он правильно писал: Це той первий, що розпинав Нашу Україну... Не Петр, а те голодные, босые В болоте основали Петроград. За долгую историю России — Ни одного хорошего царя.
«Над киевскими тетрадями. Над київськими зошитами» — у цій книзі, щойно видрукуваній у видавництві «Ярославів Вал», — уперше зібрані всі твори Леоніда Кисельова
Відповідь десятикласника — міні-дисертація
Вірш викликав великий гнів і нестримне роздратування столичного академіка-пушкінознавця Дмітрія Благого, який влаштував ідеологічне шмагання Леоніда Кисельова в пресі: мовляв, поет не хоче розуміти прогресивної ролі Петра I.
Але молодий поет не злякався. Він грунтовно вистудіював історичні джерела і написав своєрідну міні-дисертацію, в якій показав демагогічну основу академікової концепції російського царя. Дуже розвеселив читачів газети «титул» автора відповіді Благому — «учень 10 класу київської середньої школи №37».
Леонід Кисельов народився в сім’ї відомого письменника Володимира Кисельова, широко знаного своїми книжками «Людина може», «Злодії в домі», «Веселий роман», «Любов і картопля» і особливо «Дівчинка і птахоліт», що перекладалася в різних країнах — від Німеччини до Японії.
Володимир Кисельов — чоловік не тільки дивовижно інтелігентний та ерудований, а й напрочуд колоритний та екстравагантний — видавався білою вороною поміж скалічених совкізмом та запопадливо вірнопідданих режимові літераторів. Тривалий час він був кореспондентом московської «Литературной газеты» в Україні, приятелював із Віктором Нєкрасовим, його мав за свого московський літературний бомонд.
Льоня разом із меншим братом Сергієм виростали серед батькових приятелів — у Кисельова був своєрідний літературний салон. Уже в пізніші роки, коли Льоні давно не було серед живих, я мав щастя приязнитися з Володимиром Леонтійовичем. З усією відповідальністю свідчу: один із найближчих друзів Кисельова-старшого — також уже світлої пам’яті Анатолій Шевченко, який свого часу був у дружніх взаєминах і з Льонею. Про обох Кисельових Шевченко написав не одну статтю.
Давні приятельські стосунки поєднували Володимира Леонтійовича і з Дмитром Затонським, який мав великий вплив на Льоню і написав цікаву статтю про феномен юного поета. У повісті «Дівчинка і птахоліт» юна героїня-поетеса пише прекрасні вірші. Автор їх широко цитує. Це вірші Леоніда Кисельова. Вони теж мали важливе значення для успіху книжки, бо зумовлювали її особливу тональність.
В останні роки життя писав українською
Оповідання Юрія Щербака «Маленька футбольна команда» — духовна історія Леоніда Кисельова, дорогоцінні подробиці його часу й особливості людського характеру. Неконвенціональна «Маленька футбольна команда» (жанр її означено як ораторію для голосу й дитячого хору), в якій теж цитуються вірші Кисельова, стала справді резонансним твором у тодішньому доволі скромному контексті української прози. Сьогоднішній читач відкриває з цього твору яскравий образ юного поета в колі його друзів.
Леонід Кисельов починав блискуче. Ще зовсім дитячі його вірші вражають дивовижною свіжістю голосу і яскравою метафорикою. А в 18—20 років це був уже сформований поет, за яким, окрім потужного таланту, що дається від Бога, стояла серйозна літературна школа. І багатюща батькова бібліотека, й інтелектуальне середовище, в якому він виростав, зробили своє. Льоня на той час засвоїв чимало поетичних текстів, про які навіть не підозрювали його літературні ровесники.
В останні роки життя він став писати українською. Як правило, для поетів це болісний перехід — у більшості з них відчувається і бідність словника, й думання російською. У Кисельова вражає мовна органіка. Вже перші його рядки українською створюють враження, ніби він і писав тільки нею. Загалом, треба сказати, що він творив з воістину моцартівською легкістю.
За життя мав лише кілька публікацій. Смерть забрала його в двадцять два. У «Маленькій футбольній команді» й у спогадах близьких описано, як тяжко він умирав і як лікарі відчували, що в цьому юнакові світ втрачає великого поета. Вони про це також написали.
В одному зі своїх останніх віршів він гірко зізнався:
Затулити вуха. Заплющити очі. А втім, не варто, бо я вже звик Щогодини, щодня, щоночі, Немов білокрів’я, ковтати крик.
А ось один із останніх його віршів, що вражає мужністю юної душі перед обличчям смерті:
Така золота, що нема зупину. Така буйна — нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть, Вчуся ставленню до життя.
Він добре знав, що дні його злічено. І що порятунку немає. І такими словами прощався з життям.
Його перша збірка, що з’явилася в «Молоді» через два роки по Льониній смерті, стала тоді найпопулярнішою поетичною книжкою. Принаймні серед тогочасного студентства, яке вважало Леоніда Кисельова своїм поетом. Потім ще було кілька видань. Але недрукованими лишалися чимало творів — їх ніколи не пропустила б цензура.
Нині у видавництві «Ярославів Вал» вийшла велика подарункова книга. Поезія, проза, переклади, щоденники Леоніда Кисельова. Це, по суті, його повне зібрання здійснене вперше.
Згодом буде й друга книга (обсяг кожної — понад 700 сторінок) — біографічні матеріали, листи, статті про поета, спогади. Вміщено багатющий іконографічний матеріал. Кількадесят знімків друкуються вперше.
У цьому контексті треба ще раз із вдячністю згадати покійного Сергія Кисельова — упродовж років він систематизував братів архів і впорядкував ці книги. Вони йдуть у світ саме такими, якими хотів їх бачити Сергій. Усі його вимоги й побажання видавництво виконало.
