Відтермінування чергових перегонів голови міста загрожує Київраді нелегітимністю
Становлення європейської моделі місцевої демократії наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ ст. грунтувалося на теорії вільної громади: вже в ті далекі часи окремі країни, приміром Данія, конституційно закріпили поряд із законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади ще й четверту — муніципальну, тобто громадівську. Зазначалося, що право територіальної громади самостійно вирішувати свої справи має такий самий природний та невідчужувальний характер, як і права та свободи людини.
Утім, сьогодні стверджувати, що право столичної громади великої європейської держави Україна на місцеве самоврядування належить киянам через їхню природу чи дарується Творцем, не візьметься ніхто. Як і те, що гарантоване вітчизняним Основним Законом існування місцевого самоврядування в сучасному мегаполісі реально втілюється в життя.
Пройшовши нещодавно з журналістським посвідченням два суворі «кордони» охорони, спершу при вході до приміщення, а потім ще й на четвертому поверсі Київради (там водночас чергувало четверо кремезних чоловіків у новенькому камуфляжі), на власному досвіді переконалася, що до декларованої демократії нам ще далеко. Віднедавна і представники громадськості здебільшого штурмом потрапляють до стін рідної мерії, яка нібито належить до власності громади і працівники якої мають служити цій громаді, бо вона безпосередньо утримує їх за свої кошти.
Нинішній орган місцевого самоврядування української столиці управляється в дивовижний спосіб: обрана торік секретар ради збирає сесії, призначений згори очільник виконавчої структури державної влади запалює новорічну ялинку і сперечається з урядом щодо бюджетних асигнувань, а обранці громади на сесійних засіданнях здебільшого вирішують власні бізнесові інтереси.
Кияни, призвичаєні до вимушеного «безголів’я» останніх років, потроху почали забувати «космічного гостя»: дарована гречка давно скінчилася і ніхто вже не тішить загал оригінальним аматорським співом поблизу мерії. Соратники «улюбленця столичних бабусь» розповзлися хто куди — подалися за кордон, опустилися на бізнесове «дно» чи мімікрували між депутатами інших фракцій. Порушені проти них кримінальні справи пішли у невість, хоча, кажуть, якусь дещицю вкраденого нібито повернули.
Та цієї весни, відповідно до чинного законодавства, мають відбутися чергові вибори Київського міського голови, а отже, в кількамільйонної столичної громади знову з’явився шанс бодай трохи наблизитися до омріяної самоврядної демократії.
Політологи та політики вже жваво обговорюють претендентів на київську булаву, лузери минулих парламентських виборів прицінюються до керівних посад на районному рівні, таємно мріючи про реванш у вищих кабінетах. Нова Верховна Рада, за старою методикою годування собак безпосередньо перед полюванням, узвичаєно взялася за зміну чинного закону про столицю, вже зареєструвавши відповідний законопроект.
Щоб повернути Києву безславно втрачене ім’я європейської столиці, треба не так уже й багато, каже експерт з проблем місцевої демократії Юрій Ганущак. Міська громада обирає собі гідного голову, який водночас очолює виконавчий орган Київради. Президент держави призначає в столицю компетентного голову міськдержадміністрації — наглядового органу, якому підпорядковуватимуться силові структури і який матиме право скасовувати неправомірні рішення Київради, оспорюючи їх у судах. Верховна Рада за урядовим поданням затверджує межі столиці, за якими на її території не повинно бути незрозумілих анклавів, містечковій владі яких сьогодні вдається гендлювати землею на свій розсуд.
