Фтизіатр Валерій Дубров
Головний лікар обласного Чернігівського протитуберкульозного диспансеру Валерій Дубров належить до тієї категорії фахівців, котрі ніколи не пасують перед труднощами. Довгі чотири роки він разом з групою колег боровся з епідемією туберкульозу в Алжирі. Там і досі згадують відданих своїй справі фтизіатрів як національних героїв. А нещодавно історія повторилася в дещо іншому ракурсі: Валерію Павловичу випала нагода впровадити у лікування хворих земляків новий препарат, котрий можна назвати справжньою панацеєю у боротьбі з туберкульозом легень та онкозахворюваннями. Ще б пак! Термін одужання хворих прискорився у 6—8 разів, відтепер рахунок йде не на місяці, а на десятки днів.
Аналог Нобелівської премії
Не дивно, що серед претендентів на одержання Міжнародної премії Миру Гузі — азійського аналога Нобелівської премії (вручається у столиці Філіппін Манілі) — було названо й ім’я Валерія Дуброва. Адже особистість і діяльність українського лікаря цілком відповідає чотирьом ідеалам, котрі мають бути притаманні номінантам: Благочестя, Консолідація, Служіння, Інтернаціоналізм.
При зустрічі Валерій Дубров показав лист, яким йому було повідомлено про присудження премії. Зізнався, що приємно, звісно, отак несподівано одержати визнання професійних заслуг, однак їхати так далеко ніяк не хотілося — це забирало багато часу, ламало важливі плани…
— То що вас, Валерію Павловичу, переконало все-таки прийняти запрошення?
— Те, що премія заочно не присуджується, якби я не поїхав — її б просто анулювали. А це все-таки престиж країни. Тим більше, що українці цієї нагороди ще не отримували.
— Напевне, тому в нас ця премія не надто відома. Розкажіть трохи більше: хто її засновник, які принципи нагородження?
— GUSI — це філіппінський термін, котрий означає «стародавній джбан зі скарбами». Серед ініціаторів створення премії — національний герой, партизан часів Другої світової війни, котрий боровся з японським гнобленням і став відомим як борець за права людини, — капітан Джеменіано Жав’єр Гузі та його дружина. Нині справу доброчинних батьків продовжує їх син — високоповажний посол Баррі Гузі зі своєю сім’єю. Премія Миру Гузі — найвідоміша в Азії і одна з найвідоміших у світі. Щороку з тисячі претендентів на її отримання обирається в середньому півтора десятка чоловік. Я теж потрапив до їх числа.
Фото на згадку (зліва направо): лауреати Міжнародної премії Миру Гузі Борис Астаф’єв (Росія), Девід Крістнер (США), Валерій Дубров (Україна) і член Оргкомітету премії Миру Гузі Неллі Ю. Кінг. Фото надані Валерієм ДУБРОВИМ
— І що це за дивовижний препарат, котрий викликав такий прорив у лікуванні туберкульозу, що слава про його використання пішла світом?
— Це новий препарат американської компанії — Енерсель. В основі цього засобу — зчитана з давньоєгипетських манускриптів та вдосконалена формула розведених рослинних екстрактів. Одне слово, це імуномодулятор, котрий просто дивовижно мобілізує захисні сили організму. Коли я почув про те, який він дає ефект, — не повірив, що таке може бути. Але коли за 30 днів ми практично вилікували групу пацієнтів, які при застосуванні класичних методів у нашому закладі одужували б 6—8 місяців, був просто вражений. Нині працюємо з групою хворих на ВІЛ.
— Як ці ліки потрапили до Чернігівського облтубдиспансеру?
— Волею випадку. Просто в одній з клінік компанії, що виготовила препарат, працює наш земляк, Олександр Клименко. Він, приїхавши кілька років тому до Чернігова, познайомив мене з «батьками» проекту, котрі шукали вихід на європейські країни. Першим етапом була демонстрація ефективності фармакологічної новинки. Щодо другого, то нині відбуваються перемовини з місцевою владою: будівництво фабрики, де розливатимуть препарат для потреб України та реалізації за її межі.
Це незабутня мить!
— Отже, ви таки поїхали на Філіппіни… Чим вразила Маніла?
— Там на кожному розі — білборди з портретами лауреатів цьогорічної премії, їхня діяльність широко представлена у ЗМІ. Місто буквально жило підготовкою до яскраво обставленого заходу. Я брав із собою ролик, який розповідав про Чернігів англійською мовою, — його дивилися настільки заворожено. І це не дивно — там люди не знають, що таке Україна. Говорять: «Раша, Раша…», а я у відповідь: «Яка Раша? Україна — центр Європи!» Величезна багатотисячна зала засідань філіппінського Інтернаціонального центру конвенцій, яку кожен номінант проходить, спускаючись згори вниз, — до сцени. Поруч іде офіцер, котрий несе прапор країни лауреата премії. Це незабутня мить!
Білборди і видання із зображеннями лауреатів премії Миру Гузі траплялися на кожному кроці
— З якими словами ви звернулися до господарів і гостей свята?
— На виступ дається всього одна хвилина, якщо хтось перебере час — починає голосно грати музика. Так що я був лаконічним. Сказав: «Це премія — не моя, а моєї молодої країни України і колег-фтизіатрів. Пригадуючи слова американського астронавта, котрий вийшов на Місяці, подивився на Землю і мовив: «Господи, яка вона маленька і яка красива!», хочу сказати: давайте всі разом берегти нашу планету від голоду, злиднів та інфекційних захворювань!»
— До речі, а як в азійських країнах ситуація з туберкульозом?
— Там ця проблема у стократ більша, ніж у нас. Я мав зустрічі в медичних колективах Бангкока і Маніли, розповідав, що наш уряд кинув усі сили на боротьбу з цим захворюванням. У них же у клініках немає, приміром, раннього виявлення зараження туберкульозом. Тому й статистика страшна: якщо в Україні 60—65 хворих на 100 тис. населення, то в них — 300—400, а в Індії взагалі 500 чоловік. Коли я зробив кілька аналізів, яких не практикують у їхніх клініках, мене запитали: «У вас усі лікарі такі кваліфіковані? Хай приїжджають до нас на роботу, ми їм платитимемо 40 тис. доларів у місяць».
Наші медики вражають іноземців
— Ого!
— Ого… Там відчуваєш особливу гордість за те, які прекрасні медичні фахівці працюють у нашій країні і що вони можуть дати фору своїм іноземним колегам…
— Як вас зустріли після повернення в Чернігові?
— Телефон не вмовкає! Всі вітають і запитують про фінансовий розмір премії. А я кажу: «Це премія гуманітарна, вона не передбачає грошової винагороди, оскільки її лауреати — переважно дуже заможні люди, я єдиний був простий лікар». І це справді так. Тому багато хто з нагороджених запитував: «Що потрібно для вашої лікарні? Я маю змогу допомогти». Принцеса Кувейту, зокрема. Тепер ми маємо японський бронхоскоп з відеоустановкою за 12 тис. доларів, 15 індивідуальних японських інгаляторів. Не грошима все вимірюється, а спілкуванням.
— А вдома яка із зустрічей на Філіппінах особливо пригадується?
— Безперечно, вечірка у Посольстві Іраку. Кожен з лауреатів премії розповідав про свою країну. Коли я закінчив, підходить посол Іраку і говорить: «Спасибо, брат!» Я був вражений його російською мовою. А він: «Я же в Минске учился и дорогу Минск—Гомель—Чернишов—Киев» знаю наизусть!» І додав, що дуже любить нашу співачку Софію Ротару, і запропонував заспівати удвох її пісню. Ми дуетом як врізали «Лаванду» — нам так аплодували! Це один з найприємніших спогадів…
Євдокія ТЮТЮННИК, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій ДУБРОВ. Народився в 1948 році в місті Радомишль Житомирської області. Закінчив Вінницький медичний інститут і працював лікарем-фтизіатром, головним лікарем Ріпкинської тублікарні на Чернігівщині. З 1980 по 1984 роки був консультантом з фтизіатрії в Алжирі. Опісля працював в облтубдиспансері. Нинішню посаду обіймає з 1993 року. Заслужений лікар України.
ДОВІДКА «УК»
