Буденно, без мітингового показного надриву. Так було і цього разу.
«Хочу бути чемною!» прозвучало тихо, ніби перепрошуючи, у відповідь на здивування сусідів по палаті, чому жінка так старанно готується до зустрічі з лікарем. Фізичні сили її покидали. Але моральний дух, почуття гідності робили її здоровішою.
Не всі тоді почули глибинний зміст того зізнання (а щоб наслідувати, чи кожен зможе піднятись над звичним своїм «я»?), але в палаті стало ніби тепліше і світліше. Оте «Хочу бути чемною!» наповнило її особливою аурою природного єства особистості.
Хто був там, не міг не відчути освітлення шляху при душевній негоді. Стало затишніше і спокійніше. Водночас «Хочу бути чемною!» не лише порадувало, але й здивувало. Від останнього відчуття стало якось моторошно.
Чому, ми, люди ХХІ століття, які вважають себе цивілізованими, звичайну людську потребу сприйняли як щось особливе? Бо останні 20 років життя складається так, що на моральні якості людини не зважають. Хто їх дотримується, мало не інопланетянин в очах самозваної еліти, яка живе з оббирання і обману ближніх. Усіх запрягли у гонку за грошима. Людей перетворили на механізми з їх добування. Чи до чемності гвинтику, коли його затискують? Тому в наш час, коли негатив тисне з усіх боків, а цинізм і аморальність стали майже законом, нормальна людська поведінка сприймається як подвиг або дивацтво.
Проте сутність людську, моральний стрижень суспільства, отже, і його майбутнє визначають не ті, що топчуть інших заради наживи. Життя прекрасне іншими — тими, хто прагне чесності, справедливості й доброзичливості у стосунках. Не на словах. Щоденним буттям. Їм сьогодні важко як нікому. А вони через внутрішнє переконання не опускаються до ницих інстинктів.
Щоб підтримати таких, треба дивуватись не тому, що вони ще залишились, а обурюватися, що суспільство дозволило цинікам і нахабам розтоптати нормальну людську потребу, протистояти їм, отже, залишатися людьми.
