Канадсько-український проект дав змогу 125 кримським дітям з особливими потребами піти у звичайні школи
Нещодавно в Сімферополі зібралися учасники спільного проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні». Вони протягом 5 років пробивали дорогу інклюзії в нашій системі освіти. Для реалізації проекту було обрано два пілотних регіони і дві школи: сімферопольська школа-ліцей ім. Макаренка № 3 та львівська № 95. Саме тут напрацьовували програми, набували практичного досвіду прийняття рішень щодо особливих дітей, руйнували десятилітні суспільні стереотипи.
«Батьки особливих дітей, громадські організації, вчителі, державні чиновники до цього проекту існували в паралельних світах. Зараз же ми почали чути і розуміти одне одного», — констатувала Галина Клименко, координатор проекту в Кримському регіоні. Але найбільшим досягненням стало те, що поріг 55 кримських шкіл торік 1 вересня переступили 125 дітей з різними нозологіями, також свої двері для них відчинили 13 дитсадків. Ще 2011 року про таке можна було лише мріяти: до загальноосвітніх шкіл змогли «пробитися» лише 9 дітей.
Рівні можливості — на папері
Про інклюзію в Україні говорили давно. Адже держава ще 2009 року ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів. Та виявилося, що цей документ так і не зміг допомогти людям з особливими потребами відчути себе повноправними громадянами суспільства з рівними можливостями та правами.
«На той час більшість дітей з інвалідністю були приречені на навчання у спецшколах або ж перебували на індивідуальному, тобто домашньому навчанні, — констатувала Ольга Красюкова-Еннз, директор проекту і Канадського центру вивчення питань інвалідності. — Тоді домінувала лише медична модель інвалідності, яка ділила дітей на нормальних і тих, у яких є певні вади. І вся система освіти була налаштована на корекцію саме цих вад». Такі підходи призвели до того, що особлива дитина опинялася за межами суспільства. Тому конче був потрібен їх перегляд та визнання і розуміння того, що інвалідність існує не в дитини, а в системі, в негативному ставленні.
Однією з основних перешкод на шляху інклюзії стало наше недосконале законодавство, яке дискримінувало таких дітей. Їхнє життя регулювали 30 законодавчих актів, що були розкидані по різних міністерствах і відомствах і дуже часто суперечили один одному. Крім того, існувало ще 4 закони про їхню освіту, які не відповідали навіть Конституції України, де йдеться про рівний доступ до освіти.
Звісно, в рамках проекту неможливо було охопити всі проблеми, але те, що зроблено, надало можливість батькам використовувати своє право приводити особливих дітей до звичайних садочків та шкіл. «Мій син мав проблеми з мовою, був розгальмований, тому його направили у групу до дітей з розумовою відсталістю, — поділився з «УК» власним досвідом Станіслав Платонов з Керчі. — З часом ми побачили негативні наслідки такого спілкування. Шукаючи виходу, знайшли нові накази, що регулюють питання інклюзивної освіти. Користуючись законами, звернулися до міського відділу освіти та спочатку зіткнулись із нерозуміння чиновників. Тепер маємо хороші результати: дитина ходить у звичайну школу. Ще три місяці тому хлопець не вмів зв’язати докупи двох слів, тому на уроках намагався шумом привернути до себе увагу. З ним попрацювали спеціалісти, і тепер син уміє зосереджуватися і працює у класі разом з усіма. Нас дуже тішить ставлення до нього однокласників — жодних насмішок, жорстокості, приниження».
Єгора Єгорова називають піонером інклюзивної освіти в Криму, бо це перша дитина із синдромом Дауна, яка пішла до школи. Фото надано родиною Єгорових
До мети, долаючи перешкоди
Аби досягти таких результатів, усім учасникам упровадження інклюзивної освіти довелося долати не лише незграбні закони, а й власні страхи, недовіру, невпевненість. «Ми дуже хвилювалися, чи зможуть батьки побороти страх і привести до шкіл та садочків своїх особливих діток, — поділилася побоюваннями Галина Клименко. Та підготовка до старту була колосальна. Міносвіти АР Крим активно долучилось до проекту фактично за рік до його завершення, було створено банк даних усіх дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами. Але головне — потрібно було достукатися до кожної такої родини, допомогти їй вийти зі свого маленького закритого від усіх світу. Адже не кожна родина хоче, щоб хтось знав про її хвору дитину, особливо коли цей дефект візуально майже не помітний.
До роботи долучили центри соцслужб, вони зустрічалися з батьками й розповідали, що таке інклюзивна освіта. Потім розпочалася робота з батьками здорових дітей — роз’яснення, анкетування. В одній зі шкіл перше анкетування дало 85% категоричних батьківських «ні». Вони були проти присутності особливої дитині у класі, бо вся увага вчителя, на їхню думку, зосередиться лише на ній. Після того, як їм пояснили, що таке інклюзія, лише 15% були проти, але відмову вони мотивували тим, що бояться за свою дитину, аби вона ненавмисно не завдала шкоди хворій».
Паралельно готували вчителів, які тепер у роботі повинні були враховувати психофізичні особливості, притаманні такій дитині. Робота не була даремною: кількість учнів, що перебували на індивідуальному навчанні, скоротилась із 1200 до 980. «За останні два роки ми бачимо збільшення кількості батьків, які розуміють, що без раннього «включення» дитини в суспільство вона просто приречена в дорослому житті залишитися у стінах оселі», — розповіла Галина Клименко. Водночас залишається ще чимало родин, які бояться переступити поріг шкіл та садочків.
Проблем ще вистачає
Громадські організації та Міносвіти Криму мають намір і надалі впроваджувати інклюзію у життя. Як розповів начальник управління у справах дітей та соціального захисту дитинства освітянського відомства Сергій Тріфанов, вже сьогодні в міністерстві думають про новий навчальний рік. «За нашими даними, 1 вересня 2013 року в школи автономії прийде ще близько 200 дітей з особливими потребами», — заявив він.
Але це лише початок шляху. Багато проблем ще доведеться розв’язувати. Зокрема, потрібно вдосконалювати систему взаємодії між медиками й учителями. Адже останні стикаються з тим, що медики не завжди дають рекомендації, де було б спрогнозовано психофізичний розвиток такої дитини. Тому іноді вчитель просто не розуміє, що відбувається з дитиною на уроці. Тоді команда спеціалістів вирішує: можливо, дитині варто перепочити, поїхати на реабілітацію, а може, просто побути трохи вдома.
Є ще одна особливість: слід вчитися вибудовувати стосунки з батьками цих дітей. Вони часто емоційні, нестримані, адже неодноразово перед ними зачиняли двері, їх не сприймало суспільство. Крім того, зі збільшенням особливих дітей у класах школи гостро потребують асистентів учителя.
