Чотири години звучала в Національному музеї літератури поeзія великого Тараса
Цей зал у Національному музеї літератури України якось півдня слухав «Дон Кіхота» великого іспанця Мігеля Сервантеса. Торік майже 100 письменників, художників, педагогів, студентів, учнів гімназій, ліцеїв, загальноосвітніх шкіл так само кілька годин безперервно читали тут перше видання «Кобзаря» великого українця Тараса Шевченка. А 4 березня зал зібрав понад 130 тих шанувальників його творчості, які вважали за честь своїм подихом і голосом доторкнутися до незабутніх рядків «Чигиринського Кобзаря та Гайдамаків» 1844 року видання.
Директор музею Галина Сорока підкреслила, що голос поета Тараса Шевченка став голосом самої України: «Минають десятиліття і століття, а він не лише не стихає, а набуває нової сили. Здається, його поезія написана вчора або навіть сьогодні. Мріємо, що він звучатиме не тільки із професійної сцени, а й у кожній українській оселі, де мама і тато читатимуть Шевченка своїм дітям, а ті — їхнім онукам».
Серед учасників читань — поети, художники, школярі... Фото Володимира ЗAЇКИ
За тиждень, повідомила пані Галина, в цій залі знову зазвучить поезія Тараса Шевченка: «Його твори читатимуть мовами народів, які живуть в Україні. В сусідній залі у нашій бібліотеці — виставка «Шевченко і світ»: сподіваємося, що на третьому, ювілейному, читанні поезія Шевченка лунатиме і 150-ма мовами, якими вона перекладена на всій планеті». А відомий шевченкознавець Сергій Гальченко додав, що «це читання, можливо, буде присвячене тому «Кобзарю» Тараса Шевченка, з яким він вирушив із Стеблева у березні 1847 року. З ним було два рукописи: «Три літа» і в другому зошиті — балади «Лілея», «Русалка», поема «Осика» і передмова, де він зазначав: «Випускаю в люди оце другого «Кобзаря», а щоб не з порожніми торбами, то наділяю предисловієм».
Шевченкове слово пан Сергій «пізнав від матері, яка жодного дня не ходила в школу, не вміла писати, але читала по буквах. Років у десять уже сам читав їй «Кобзар» із засторогою, щоб тільки не плакали вона і її сестри». Та інші жінки таки плакали, коли 50 років тому ми ходили з «Кобзарем» по сільській грязюці і його слухали з наших вуст не в клубі, який був тоді замкнений, а в хатах, де збиралося по 30—50 людей.
У дитинстві здавалося, що я розумію поета-пророка. Вивчаючи, популяризуючи його творчу спадщину вже понад сорок років, збагнув, що треба прожити, напевне, ще кілька десятиліть, щоб усе це осягнути.
Часто запитують в інтерв’ю: ваш улюблений твір Тараса Шевченка? А в мене він такий сьогодні один, завтра другий, згодом третій. Найзагадковішим я назвав, виступаючи перед слухачами Малої академії наук, написаний у казематі 3-го відділення (звідти поет побачив свою Україну-мрію) «Садок вишневий коло хати»…
Нині, готуючи чергові видання творів Тараса, зупиняюся на оцій строфі: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..»
Сергій Гальченко зазначив: «Щойно мені подзвонив міністр культури Леонід Новохатько і запитав, чому за останні 8 років не додався жоден том до повного зібрання творів Тараса Шевченка, видання якого зупинилося у 2005 році на 7-й книжці. Я сказав, хто за це повинен відповісти.
Але радісно, що вже маємо перші два томи Шевченківської енциклопедії, ще два вийдуть цього року, а два завершальні — 2014-го. Хочеться зрадіти і тому, щоб до 200-річчя Великого Кобзаря завершилися насамперед видавничі проекти. Бо якщо в світі існує понад тисяча пам’ятників Тарасові Шевченку, то немає одного-єдиного, найдостойнішого: повного зібрання його творів у 12 томах».
Учасниками безперервного читання «Чигиринського Кобзаря та Гайдамаків» 1844 року видання були, зокрема, лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка поет Петро Перебийніс і художник Валерій Франчук, українські письменники різних поколінь Петро Засенко, Наталка Поклад, Михайло Прудник, Ірен Роздобудько, Макс Кидрук, з-поміж них ті, що пишуть для дітей, — Сашко Дерманський, Леся Воронина, Зірка Мензатюк, Світлана Прудник. Пані Світлана «читала Тараса Шевченка вголос за увесь свій 10-А Нікопольської середньої школи № 19: однокласники попросили сказати про це, коли дізналися, чому я буду сьогодні в Національному музеї літератури України. І символічно, що мені випало озвучити саме ці рядки: «Б’ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, що всім верховодив!» Бо Нікопольщина — це місце, де була не одна Січ, а п’ять».
«Кобзар» для письменника-гумориста Євгена Дударя — Євангеліє від Тараса: «Читаючи його, завжди молимося і оживаємо духом і силою».
Художник Володимир Гарбуз «ілюстрував Шевченка не так за текстом, як серцем — бо так читали його і наші діди й прадіди».
Мовознавець Петро Кононенко нагадав слова президента Сполучених Штатів Америки Ейзенхауера, який назвав великим святом не тільки України і США, а й усієї планети відкриття у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, а його самого — людиною, яка любила свою Україну, а в Україні — світ; великим громадянином, котрий підніс демократію і свободу на вершину людської цивілізації.
Цікаво було почути уривки з поеми «Гайдамаки» білоруською мовою в перекладі Янки Купали та Якуба Коласа: їх прочитали Владислав Журба зі студентами кафедри слов’янських мов Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Взяти участь у Шевченківському читанні зголосилися представники Чернігівщини, Росії, Білорусі, Посольства Іспанії в Україні. Поезія великого Тараса звучала того дня в музеї літератури й пісенно, під акомпанемент бандури і фортепіано, і акторськими голосами Галини Стефанової, Олександра Биструшкіна, Василя Довжика, і дитячими.
Шестикласниці столичної школи № 194 Віточці Шавурській довелося стати на ослінчик, щоб її видно було з-за трибуни. А усім нам, що вже визначились у своєму зрості, щоразу треба підніматися на якийсь постамент, щоб дістатися до пророчої мудрості у творчості Тараса Шевченка.
