Академік НАНУ Олександр КОПИЛЕНКО
Нинішнього літа виповнюється 90 років відтоді, як почала працювати на ниві українського слова родина Копиленків. Спершу дід, Олександр Іванович, улюблений багатьма поколіннями письменник, затим батько Любим Олександрович — блискучий публіцист, перекладач, письменник, а нині його діти Олександр та Марія роблять свій внесок у розвиток сучасної української публіцистики.
І кожного разу книжки та статті усіх поколінь цієї родини порушують болючі питання розвитку української культури, ролі інтелектуальної еліти в політичних процесах. Причому деякі з цих публікацій за проблематикою значно випередили свій час. Зрозуміло, що серед них були й статті, присвячені мовному питанню, яке й досі, на жаль, є актуальним.
Так було 1995-го, коли стаття Любима Копиленка в нашій газеті «Нема пророка у своїй вітчизні» набула великого розголосу. Схоже збурення в лавах вітчизняної інтелігенції влітку 1998-го спричинив принципово гострий виступ Олександра Копиленка-молодшого «Без пози на геройство». А два роки тому вони з сестрою Марією Копиленко, до речі, члени Спілки журналістів з 20-річним стажем, у спільній публікації закликали своїх колег до грамотного володіння мовами — як українською, так і російською.
Ось і нині наша розмова з Олександром Любимовичем викликана не лише знаковою датою в історії української культури — 90-річчям з дня виходу друком першого оповідання його діда, а й необхідністю обговорити ситуацію, що склалася навколо мовної проблеми.
Необтяжений нагородами і преміями
— Олександре Любимовичу, в мої шкільні та й студентські роки не прочитати повісті «Дуже добре» і «Десятикласники» було ознакою поганого смаку. То чому ж вашого діда називають письменником виняткової, хоча й неофіційної популярності?
— З тієї причини, що його любив читач, а влада жалувала не дуже: він був необтяжений жодною премією, орденом, нагородою. 1 серпня виповнилося 112 років з дня його народження. Пішов він від нас ще 1958-го, залишивши добру й світлу пам’ять, а ще більш як 150 книжок загальним тиражем понад 3 млн примірників.
Нещодавно прочитав у спогадах Віктора Некрасова — письменника, якого вітчизняні літературні вельможі намагалися знищити і таки випхали в еміграцію, що Копиленко був «превосходный писатель и порядочнейший человек». Схожі слова знаходимо й у Максима Рильського, який товаришував з дідом і був «сусідом по вертикалі», тобто мешкав поверхом нижче.
Перше дідове оповідання «Там був край» надруковане 90 років тому у 1922-му, в тодішній столиці Харкові, куди за рік перед тим юнак перебрався з провінційного Костянтинограда (нинішнього Краснограда). Через три роки він увійшов до тогочасної національної еліти, говорячи сучасною мовою.
Олександр Копиленко-старший заклав фундамент так званої міської літератури: перший його роман «Визволення» побачив світ 1930-го і майже одразу зник на довгі 60 років. Тодішні критики у розгромних статтях та рецензіях звинуватили автора в низці «анти-ізмів» і наклепах на партію.
— Цікаво, а чи можна його сьогодні знайти і прочитати?
— Роман повернувся до читача завдяки перебудові 1990 року. Видрукувало його видавництво «Дніпро» тиражем 75 тис. примірників. Незважаючи на такий величезний наклад, книжку швидко розкупили, хоча вона і не удостоїлася жодної рецензії. До столітнього ювілею Олександра Копиленка роман було перевидано за допомогою Фонду сприяння розвитку мистецтв, і майже весь наклад розіслано до бібліотек. Тож книжку можна знайти, і повірте, її блискуча українська мова того варта.
Садівники «прекрасного і корисного» Максим Рильський і Олександр Копиленко. 50-ті роки ХХст. Фото з архіву сім'ї КОПИЛЕНКІВ
Про «мокроступи» та «самопери»
— Оцінка «блискуча українська мова», гадаємо, стосується і всього, що вийшло з-під пера вашого батька — Любима Олександровича, зокрема вже згадану вище його статтю «Нема пророка у своїй вітчизні».
— Зважте, якою толерантною, чесною і водночас аргументованою є ця дискусія навколо мовного питання. Оскільки, як згадував батько, він виріс в українському мовному оточенні, то, природно, навчався в київській українській школі. А вже в столичному держуніверситеті ім. Т. Шевченка у ті часи викладачі читали лекції тією мовою, якою краще володіли.
У 60—80-ті роки минулого століття престижними в Києві були саме українські школи, як-от № 92, тож багато діячів радянської пори віддавали своїх дітей саме туди. Українська панувала в кращих театрах не лише Львова, а й Харкова і Києва. Відповідно батьки і нас із сестрою відвели до української школи.
Особливо важливе і таке батьківське нагадування: в тодішній республіці існувала своєрідна служба української мови — мовні й літературні редактори працювали у всіх редакціях і театрах, у міністерствах і на радіо, видавали безліч підручників, посібників, словників…
Сьогодні прийнято говорити про тотальну русифікацію радянської України, а тим часом ситуація була не такою однозначною. Саме в ті часи з’явилися такі найнаціональніші художні фільми, як «Тіні забутих предків» та «Білий птах з чорною ознакою». Сучасний вітчизняний кінематограф поки що не спромігся на такі шедеври.
Відповідно і до мови ставилися зовсім інакше. В часи Рильського, Тичини (народного комісара освіти) і нашого діда Олександра Копиленка діяли норми і правила правопису та синтаксису, стилістики й евфонії, вимови і синоніміки. Жодна газета тоді не надрукувала б такі слова-покручі, як «самопер», «легковик», «чота»…
Старше покоління пережило сталінське «мовознавство», хрущовську спробу реформувати російську мову за фонетичним принципом. Та, як справедливо писав наш батько, обидві мови вистояли, тисячі широковідомих і зовсім невідомих захисників не віддали їх на поталу волюнтаристам та дилетантам, не чекаючи законів та указів.
Етнічна маса — ще не нація
— Свого часу Іван Франко зазначав: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер величезна дієва задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава не може встояти…». Написане понад століття тому, а звучить на злобу вже нашого, сьогоднішнього дня, чи не так?
— Відповім словами батька: «Воістину нема пророка у своїй вітчизні». Саме про це я писав на шпальтах «Урядового кур’єра» ще в липні 1998-го: «З плином часу процес розв’язання мовного питання загальмувався, перейшов здебільшого у площину політичного протистояння».
— Тоді ви зробили блискучий екскурс у нашу історію, апелюючи до Михайла Грушевського.
— 1990-х багато хто бачив чи не єдиний шлях підтримки української преси, книговидання в установленні додаткових та підвищених податків і тарифів на «іноземні» (тобто російськомовні) видання. Та, як відомо з нашої історії, вони не були тут піонерами.
Так, ще 1906-го Михайло Грушевський засудив угоду між Росією й Австрією, за якої українські видання з Австрії на російському кордоні обкладали додатковим митом, назвавши її «новим кордоном».
У турботі про поширення української книжки серед усіх верств громадськості, крім інших факторів, він називає ще один, про який ми в запалі боротьби з «іноземними впливами» якось забуваємо: українська книжка мусить відповідати на «життєві питання», інакше вона лишиться далеко від своїх адресатів.
Ставлення до інших, причому не лише російської, а загалом недержавних мов — ще одна нестандартна й несподівана з точки зору нинішніх реалій ідея Грушевського. Приміром, щодо забезпечення функціонування державної мови у вищій школі: «Питання про мову викладання у школах нижчих чи вищих не залежить від питання про державну мову і його слід розв’язувати з точки зору просвітницьких і культурних інтересів місцевого населення». Водночас він наголошував на необхідності викладати студентській молоді українські дисципліни «незалежно від мови викладання».
Інша річ, коли діячам українського визвольного руху судилося здійснити свої проекти, реальна політика виявилася в чомусь складнішою, а в чомусь примітивнішою.
Так, 12 березня 1917-го Центральна Рада ухвалила: «мовою, якою Рада має звертатися, є мова українська». Водночас відповідна увага приділялася гарантіям застосування мов національних меншин: у ІІІ Універсалі декларували забезпечення «права і можливості уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами».
А вже 14 березня 1918-го Міністерство внутрішніх справ (яке тоді завідувало і місцевою владою) направило губернським і повітовим комісарам циркуляр про застосування української мови, і 24 березня газета «Нова Рада» опублікувала закон про державну мову. Вони були близькими за змістом: ішлося, зокрема, про негайний переклад українською мовою… усіх вивісок, написів і навіть етикеток. Тобто переміг радикальний напрям в мовній політиці.
Гетьман Скоропадський був далекогляднішим політиком: його адміністрація весь тягар державного «примусу» перенесла на організацію вивчення української мови. Після відродження УНР Директорія вже 1 січня 1919-го ухвалила новий закон про державну мову з двох статей: перша впроваджувала державну українську мову в діяльності всіх держустанов, а друга — традиційно закріплювала за громадянами право звертатися до цих установ своїми національними мовами. До речі, подібно до цього сформульовано й ст. 19 нашої Конституції.
Героїзм — у служінні
— А звідки походить фраза «без пози на геройство», яку ви обрали назвою статті?
— Знову-таки від Івана Франка. Свого часу він закликав українських радикалів брати приклад з поляків, литовців, латишів, де «сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожен мужик уміє читати…». Саме ця поза на геройство ще й сьогодні, говорячи словами великого Каменяра, істотно заважає «затяжній праці серед народу, службі його буденним інтересам».
— Служити «буденним інтересам народу» родина Копиленків продовжує і донині. Приміром, для талановитих студентів Київської консерваторії, професором якої була ваша мати Людмила Каверіна, ви з сестрою вісім років тому запровадили іменну стипендію…
— Додам, що в церемонії вручення її щоразу беруть участь онуки Людмили Костянтинівни Любим і Григорій. Збірник наукових праць іменних стипендіатів цього року буде видано окремою книжкою. А з 1 вересня, за домовленістю з ректором Харківського державного університету ім. В. Н. Каразіна Вілем Бакіровим (де навчався наш дід), там з’явиться іменна стипендія Олександра Копиленка, знову-таки коштом нашої родини.
Гадаю, що це важливо не лише для молодих стипендіатів, а й для нас самих, адже утворює ту безперервність поколінь, яка лише й може бути основою справжньої національної культури. І робити це треба, говорячи словами Шевченка, «без гвалту і крику».
Ірина Нагребецька, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
